Наукові записки. Серія: Право

ПРОБЛЕМИ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВОГО ЗАХИСТУ ПРАВА НА ЗОБРАЖЕННЯ ПАЦІЄНТА В УМОВАХ ЦИФРОВІЗАЦІЇ СИСТЕМИ ОХОРОНИ ЗДОРОВʼЯ

2026-01-25T22:36:34+00:00

У статті досліджується цивільно-правовий захист права на зображення пацієнта в умовах цифровізації медичної сфери. У статті зазначається, що поширення телемедицини, електронних медичних записів та практики публікації клінічних фотографій у соціальних мережах істотно ускладнює традиційні підходи до охорони особистих немайнових прав. З’ясовано, що зображення пацієнта в медичному контексті одночасно є даними про здоров’я та потенційно біометричними даними, на які поширюється посилений режим захисту персональних даних і лікарської таємниці.

На основі аналізу статей 307-308 ЦК України, Закону України «Про захист персональних даних», Основ законодавства України про охорону здоров’я, включно з положеннями щодо функціонування телемедицини, виявлено прогалини у регулюванні фіксації та використання зображень пацієнтів у закладах охорони здоров’я, електронній системі охорони здоров’я та під час телемедичних консультацій. Особливу увагу приділено прецедентній практиці ЄСПЛ (Reklos and Davourlis v. Greece, Von Hannover v. Germany, Z v. Finland), яка формує стандарти захисту приватності та контролю над власним зображенням і медичними даними.

Сформульовано висновок про необхідність комплексної модернізації національного законодавства з урахуванням європейських стандартів захисту персональних і медичних даних. Запропоновано конкретні напрями удосконалення цивільно-правових механізмів захисту права на зображення пацієнта, зокрема шляхом спеціального врегулювання згоди на зйомку в медичних закладах, запису телемедичних консультацій та включення зображень до електронних медичних записів.

НЕЗАЛЕЖНІСТЬ ТА БЕЗСТОРОННІСТЬ АРБІТРАЖНОГО КЕРУЮЧОГО: МІЖНАРОДНІ СТАНДАРТИ ТА УКРАЇНСЬКА ПРАКТИКА

2026-01-25T22:50:55+00:00

Стаття присвячена комплексному доктринальному дослідженню принципів незалежності та безсторонності арбітражного керуючого як фундаментальних засад його професійної діяльності в процедурах банкрутства (неплатоспроможності). Актуальність теми зумовлена реформуванням інституту банкрутства в Україні, зокрема прийняттям Кодексу України з процедур банкрутства, та необхідністю гармонізації національного регулювання з міжнародними стандартами, насамперед рекомендаціями UNCITRAL. Автор аналізує нормативне закріплення цих принципів у Кодексі України з процедур банкрутства та Кодексі професійної етики арбітражного керуючого, виявляючи прогалини й недоліки правового регулювання. Розкрито зміст принципу незалежності через зовнішній (свобода від впливу учасників провадження, органів влади, заінтересованих осіб) та внутрішній (відсутність власних приватних інтересів) виміри. Особливу увагу приділено розмежуванню понять «незалежність» та «безсторонність», які в українському законодавстві часто ототожнюються або підміняються терміном «неупередженість», тоді як міжнародна доктрина (зокрема UNCITRAL) послідовно трактує їх як окремі характеристики: незалежність як структурну та інституційну гарантію, а безсторонність – як внутрішню етичну та психологічну установку на об’єктивність. Проаналізовано систему механізмів забезпечення цих принципів, включаючи автоматизовану процедуру призначення, інститут конфлікту інтересів, відвід і самовідвід, дисциплінарну відповідальність та судовий контроль. Виявлено проблеми практичної реалізації, зокрема неефективність функціонування автоматизованої системи призначення арбітражних керуючих та ризики зловживань механізмом відсторонення. На підставі порівняльного аналізу українського законодавства з міжнародними стандартами UNCITRAL та практикою інших правових систем сформульовано пропозиції щодо вдосконалення правового регулювання принципів незалежності та безсторонності арбітражного керуючого.

ДОГОВІР УПРАВЛІННЯ СПАДКОВИМ МАЙНОМ: КОМПАРАТИВНИЙ АНАЛІЗ УКРАЇНСЬКОГО ТА ЄВРОПЕЙСЬКОГО ЗАКОНОДАВСТВА

2026-01-25T23:05:36+00:00

Стаття досліджує правову природу та практичні аспекти укладання і виконання договору про управління спадковим майном, передбаченого статтею 1285 Цивільного кодексу України. Розкрито значення цього договору як механізму збереження спадщини, особливо в умовах воєнного стану, коли спадкове майно часто залишається без належного догляду через відсутність спадкоємців або їхню неможливість своєчасно прийняти спадщину. Зазначено, що недосконалість правового регулювання, відсутність чітко визначених істотних умов договору та наслідків його невиконання створюють проблеми у правозастосуванні та породжують суперечливу судову практику.

Проаналізовано відмінності між управлінням спадковим майном і заходами охорони спадщини, визначено прогалини у чинному регулюванні, зокрема у сфері спадкування корпоративних прав, де законодавчі та статутні колізії ускладнюють діяльність підприємств до моменту оформлення спадкових прав. Наведено приклади судових рішень, що підтверджують потребу у вдосконаленні механізму управління. Проведено порівняльно-правовий аналіз досвіду європейських країн – Франції, Німеччини, Італії, Польщі, Чехії, Бельгії та Болгарії, де функції управління спадщиною здебільшого покладено на виконавця заповіту, який має широкі повноваження та діє під судовим контролем.

Зроблено висновок про необхідність удосконалення українського законодавства шляхом деталізації істотних умов договору, визначення прав і обов’язків управителя, запровадження ефективного контролю за його діяльністю та гармонізації норм із європейськими стандартами. Особлива увага приділяється потребі врегулювання управління корпоративними правами у складі спадщини, що має важливе значення для стабільності цивільного обороту та захисту прав спадкоємців.

ПРАВОВА ПРИРОДА ЩОРІЧНОЇ РАЗОВОЇ ГРОШОВОЇ ДОПОМОГИ ОСОБАМ З ІНВАЛІДНІСТЮ ВНАСЛІДОК ВІЙНИ ТА ПРАКТИЧНИХ АСПЕКТІВ ВИЗНАЧАННЯ ЇЇ РОЗМІРУ

2026-01-26T10:10:36+00:00

У статті проаналізовані складові права на соціальний захист, що містяться у ст.46 Конституції України. Акцентовано увагу на тому, що сутність щорічної разової грошової допомоги особам з інвалідністю внаслідок війни полягає у «допоміжному» характері та є “знаком додаткової уваги до ветеранів, проявом пошани, що виражена у грошовому еквіваленті». Таку допомогу можна вважати «eх gratia», тобто такою, яку держава надає як «жест доброї волі».

Визначено, що щорічну разову грошову допомогу особам з інвалідністю внаслідок війни можна розглядати як соціальну допомогу, яку надає держава виключно в межах її обов’язку щодо соціального піклування таких осіб, без конституційної вимоги забезпечення її конкретного розміру та порядку виплати.

Наголошено, що вказана державна допомога встановлена законом і не входить до переліку конституційних гарантій соціального захисту, визначених статтею 46 Конституції України, які не підлягають скасуванню а тому, Верховна Рада України, як єдиний законодавчий орган, має право, з урахуванням фінансово-економічних можливостей держави, змінювати умови та порядок надання такої соціальної пільги шляхом ухвалення відповідних законів за умови дотримання вимог Конституції України та її принципів.

Автори прийшли до висновку, що тимчасове зменшення або перегляд розміру щорічної разової грошової допомоги особам з інвалідністю внаслідок війни може вважатися допустимим заходом держави за умови дотримання принципів пропорційності, юридичної визначеності та передбачуваності, які є складовими верховенства права.

ПРАВО НАУКОВО-ПЕДАГОГІЧНОГО ПРАЦІВНИКА-ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦЯ НА ПЕРЕНЕСЕННЯ ЩОРІЧНОЇ ВІДПУСТКИ

2026-01-26T10:38:02+00:00

У статті досліджується питання реалізації працівником права на щорічну відпустку під час мобілізації. Метою статті є дослідити вплив зміни чинного законодавства на реалізацію науково-педагогічним працівником-військовослужбовцем права на щорічну відпустку.

Трудове законодавство, як загальне, так і спеціальне, передбачало таку соціально-трудову гарантію як збереження за працівником середньомісячного заробітку під час мобілізації. У 2022 році до Кодексу законів про працю України внесено зміну, відповідно до якої за мобілізованими працівниками не зберігається середньомісячний заробіток. Проте ця зміна не поширювалась на науково-педагогічних працівників, оскільки для них у спеціальному законодавстві залишалася гарантія збереження середньомісячного заробітку на період мобілізації. Судова практика підтвердила таку гарантію. У кінці 2023 року були внесені зміни і до спеціального законодавства, відповідно до яких у науково-педагогічних працівників в тому числі також не стало гарантії збереження середньомісячного заробітку на період мобілізації. Таким чином, період мобілізації перестав бути періодом, протягом якого працівник не працював, але за ним зберігався середньомісячний заробіток і, відповідно, перестав бути періодом, який у разі збігу із періодом щорічної відпустки давав право перенести чи продовжити щорічну відпустку (її частину). Для недопущення збігу в часі щорічної відпустки із мобілізацією роботодавець має заздалегідь знати про призов працівника і завчасно видати наказ про увільнення мобілізованого працівника від трудових обов’язків. На практиці працівника можуть призвати в період перебування його у відпустці, до того ж самі документи працівник не завжди має змогу відразу надати роботодавцю. Для збереження права науково-педагогічного працівника-військовослужбовця на щорічну відпустку, яка збіглась у часі із мобілізацією, необхідно внести відповідну зміну до Закону України «Про відпустки» У статті надається пропозиція до законодавства.

ПРИЗУПИНЕННЯ ДІЇ ТРУДОВОГО ДОГОВОРУ ЯК ПРАВОВИЙ МЕХАНІЗМ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВА НА ПРАЦЮ В СИСТЕМІ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ ЗАЙНЯТОСТІ

2026-01-26T10:53:52+00:00

Призупинення дії трудового договору є відносно новим інститутом трудового права, поява якого зумовлена повномасштабним вторгненням росії в Україну та необхідністю реагування на пов’язані з цим викликами. Неможливість забезпечення належних умов праці зі сторони роботодавців та невиконання трудових обов’язків працівниками з незалежних від сторін трудового договору причин, спричинених війною та її наслідками, спонукали законодавця до пошуку правових інструментів для збереження трудових відносин у цей період. Незважаючи на існування інституту призупинення дії трудового договору в правових системах різних зарубіжних країн, в Україні на сучасному етапі формується власний правовий досвід його застосування з урахуванням національних особливостей.

Метою статті є розкриття особливостей призупинення дії трудового договору як правового механізму забезпечення гарантій захисту працівника від звільнення у період дії режиму воєнного стану в Україні.

У процесі підготовки статті було застосовано загальнонаукові методи аналізу та синтезу та спеціальні методи наукового пізнання, зокрема формально-логічний та порівняльно-правовий.

Наукова новизна статті виражається у дослідженні динаміки правового регулювання трудовим законодавством України правовідносин, пов’язаних із призупиненням дії трудового договору, у контексті гарантій захисту працівника від звільнення.

Основними висновками, які було зроблено за результатами дослідження, є обґрунтування доцільності запровадження з початком повномасштабного вторгнення росії в Україну інституту призупинення дії трудового договору. Запровадження, а також подальше вдосконалення цього правового механізму, незважаючи на тимчасове обмеження трудових прав працівника, сприяє збереженню трудових відносин між ним і роботодавцем. У такий спосіб забезпечуються гарантії захисту працівника від звільнення протягом усього періоду дії воєнного стану.

ЗЕМЕЛЬНІ ПРАВОЧИНИ В УМОВАХ ЦИФРОВИХ ЗАГРОЗ ТА МІЖНАРОДНОЇ СПІВПРАЦІ

2026-01-26T13:01:24+00:00

Сучасний етап розвитку земельних відносин в Україні характеризується поєднанням трьох масштабних процесів: завершенням інституційної фази земельної реформи, активною цифровізацією публічних сервісів та зростанням кіберзагроз у сфері державного управління. Така конвергенція реформ і викликів істотно трансформує правову природу земельних правочинів, змінює способи реалізації та захисту права власності на землю, а також актуалізує нові ризики, які раніше не мали системного характеру.

Запровадження ринку земель сільськогосподарського призначення, розширення електронних форм державної реєстрації речових прав, використання кваліфікованого електронного підпису та дистанційних механізмів укладення правочинів суттєво підвищили доступність і прозорість земельного обігу. Водночас ці ж процеси обумовили появу нових форм правопорушень, пов’язаних із втручанням у функціонування державних реєстрів, викраденням персональних даних, фальсифікацією реєстраційної інформації та використанням цифрових інструментів для земельного рейдерства.

Особливої гостроти зазначена проблематика набуває в умовах воєнного стану, коли кіберпростір став одним із ключових вимірів гібридної агресії проти України, а критична інформаційна інфраструктура, включно з реєстрами прав на нерухоме майно та Державним земельним кадастром, перебуває у зоні підвищеного ризику. За таких обставин земельні правочини виходять за межі суто приватноправових відносин і набувають публічно-правового та безпекового значення.

Актуальність теми також зумовлюється недостатньою узгодженістю земельного, цивільного та інформаційного законодавства у сфері протидії цифровим загрозам, а також відсутністю цілісного механізму інтеграції міжнародних стандартів кібербезпеки у національну систему регулювання земельних правовідносин. У цьому контексті наукове осмислення земельних правочинів в умовах цифрових загроз та міжнародної співпраці є не лише теоретично значущим, а й практично необхідним для формування ефективної політики захисту прав власності на землю.

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ МЕХАНІЗМИ ЗДІЙСНЕННЯ КОНТРОЛЮ ЗА БЕЗПЕЧНИМ ВИКОРИСТАННЯМ ІНФОРМАЦІЙНИХ РЕСУРСІВ В ОБОРОННІЙ ТА ПРАВООХОРОННІЙ СФЕРІ УКРАЇНИ

2026-01-26T13:28:10+00:00

Стаття присвячена дослідженню адміністративно-правових механізмів контролю за безпечним використанням інформаційних ресурсів у діяльності поліції, інших правоохоронних органів та Збройних Сил України (ЗСУ). У центрі аналізу – поєднання вимог відкритості публічної влади та права громадян на доступ до інформації з обов’язком держави забезпечувати захист даних в умовах цифровізації та гібридної агресії. Показано, що ускладнення інформаційних потоків, зростання кількості кіберінцидентів і спроб несанкціонованого втручання в роботу публічних систем задають підвищену потребу у чітких, зрозумілих процедурах доступу, нагляду та юридичної відповідальності. Схарактеризовано специфіку контрольних функцій правоохоронних органів і структур оборонного сектору, які мають документувати порушення та реагувати на загрози, здійснювати превентивний моніторинг, аудит інформаційних систем і забезпечувати узгодженість міжвідомчих дій. Розкрито проблеми практичного застосування законодавства: формалізм під час розгляду інформаційних запитів, нечіткість критеріїв обмеження доступу, однорідність підходів у різних органах, недостатність незалежного контролю та різний рівень цифрової грамотності.

Особливу увагу приділено впливу цифрових сервісів і державних платформ на режим доступності інформації, а також необхідності формування внутрішньої культури відкритості як умови реальної підзвітності влади. Підкреслено, що ефективність інформаційної політики у сфері національної безпеки залежить від здатності держави забезпечити баланс між прозорістю та захистом критичних даних. Обґрунтовано напрями вдосконалення адміністративно-правового регулювання контролю за використанням інформаційних ресурсів у правоохоронній та оборонній сферах.

Наголошено, що результативність контрольних процедур визначається чітким розмежуванням повноважень між суб’єктами нагляду, прозорістю рішень щодо обмеження доступу та наявністю дієвих механізмів зовнішнього контролю. Здатність правоохоронних органів і ЗСУ гарантувати безпечний обіг даних, дотриматися вимог законності та мінімізувати ризики для обороноздатності держави розглядається як ключова умова стабільного функціонування публічної влади в умовах зростання цифрових загроз.

ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД ТА ВІТЧИЗНЯНІ ПЕРСПЕКТИВИ ЗАСТОСУВАННЯ НАРОДНОЇ ЗАКОНОДАВЧОЇ РЕФЕРЕНДУМНОЇ ІНІЦІАТИВИ

2026-01-26T13:35:20+00:00

Статтю присвячено дослідженню особливостей правового регулювання використання відносин народовладдя у протидії монополізації влади певними суб’єктами суспільно-економічних відносин та деталізовано аналіз такого інструменту народовладдя як народна законодавча ініціатива щодо проведення референдуму. У результаті аналізу доктринальних позицій представників різних суспільних наук встановлено, що протидія утворенню негативних суспільно-управлінських тенденцій монополізації доступу до публічної влади можлива за умови нормативно-правового забезпечення впливу інструментів безпосередньої участі громадян та громадських об’єднань у публічному управлінні. У результаті аналізу конституційних механізмів проведення законодавчих референдумів за народною ініціативою у країнах-членах ЄС встановлено наступне. Референдуми можуть проводитися із метою з’ясування волі народу щодо відхилення прийнятого парламентом закону, а його результатом є скасування або збереження чинності цього нормативно-правового акта. У цих країнах також існують обмеження щодо порядку ініціювання, предмета референдумів та щодо кворумів виборців. Угода про Європейський Союз містить положення аналогічне про проведення законодавчих референдумів за народною ініціативою. Запропоновано ухвалення Конституції України на всеукраїнському референдумі з метою забезпечення її стабільності. Визначено також позитивні результати та недоліки правовідносин застосування досліджуваного інструменту народовладдя на всеукраїнському та місцевому рівнях. Надано пропозиції щодо удосконалення нормативно-правового забезпечення реалізації народної рефендумної ініціативи у законодавстві, які можливо реалізувати лише після внесення змін до Конституції України щодо встановлення інституту висловлення недовіри органам державної влади на всеукраїнському референдумі, в тому числі проголошеному за народною ініціативою.

ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ДЕРЖАВНОЇ РЕГУЛЯТОРНОЇ ПОЛІТИКИ У СФЕРІ ОПОДАТКУВАННЯ СУБ’ЄКТІВ АГРАРНОГО СЕКТОРУ

2026-01-26T13:44:45+00:00

Статтю присвячено дослідженню питання теоретико-правового механізму регуляторного впливу держави на суб’єктів аграрного сектору шляхом законодавчого закріплення спеціальних стимулюючо-інвестиційних режимів оподаткування та інших полегшень щодо справляння податків. Подолання негативних тенденцій у зазначеній сфері вбачається складною поетапною роботою, початковим елементом якої є науково-дослідницька діяльність по теоретико-правовому аналізу, співставленню та удосконаленню основних категорій законодавчого регулювання зазначеної комплексної проблематики. Здійснено аналіз теоретико-правового тлумачення у доктрині юридичної науки та у нормативно-правових актах таких категорій: державна політика, державна регуляторна політика, державна податкова політика, оподаткування, аграрний сектор. Доведено, що в умовах військової ворожої агресії, аграрний сектор України є вагомим фактором забезпечення національної безпеки, стабільності на основних світових ринках продовольства. Запропоновано внесення до статті 14 «Визначення понять» ПК України авторське визначення категорії оподаткування як законодавчо врегульованого процесу встановлення, адміністрування, сплати (стягнення) податків, зборів та інших видів податкових плат, контролю за виконанням податкового обов’язку, притягнення до юридичної відповідальності порушників податкового законодавства. Сформульовано пропонуємо авторське визначення поняття державної регуляторної політики у сфері оподаткування суб’єктів аграрного сектору як сукупності принципів, методів і інструментів (законодавчих, організаційних, стимулюючих), які держава застосовує для мобілізації податкових ресурсів, з одночасним стимулюванням суб’єктів аграрного сектора секторів економіки та забезпечення продовольчої безпеки як ключового елементу збереження здоров'я і життя населення в сучасних умовах мінімізації використання шкідливих продуктів харчування. Запропоновано його включити до статті 2 «Визначення понять» Закону України «Про державну підтримку сільського господарства України». Визначено перспективи подальших досліджень спектру державної регуляторної політики у царині безпеки аграрного сектору в сучасних реаліях нашої держави.

ПУБЛІЧНО-ПРАВОВИЙ МЕХАНІЗМ РЕГУЛЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ У СФЕРІ ГРАЛЬНОГО БІЗНЕСУ

2026-01-26T13:51:22+00:00

У статті розглядається публічно-правовий механізм регулювання діяльності у сфері грального бізнесу в Україні. Проаналізовано нормативно-правові, організаційні та управлінські засади регулювання ринку азартних ігор і лотерей, а також оцінено ефективність існуючих інструментів державного контролю та нагляду. Досліджено ключові законодавчі акти, що визначають правила функціонування грального бізнесу, зокрема Закон України «Про державне регулювання діяльності щодо організації та проведення азартних ігор», Закон України «Про рекламу» та Закон України «Про медіа». Виявлено правові колізії та прогалини, які ускладнюють ефективний контроль за діяльністю операторів, зокрема відсутність чітких критеріїв оцінки рекламних матеріалів, недосконалі механізми визначення вікової аудиторії медіа та ризик зловживання штрафними санкціями. Особлива увага приділена інституційним механізмам державного регулювання, які забезпечують координацію між державою, операторами ринку та суспільством. Проаналізовано диференційовані цілі держави та суб’єктів господарювання, що дозволяє визначити ефективність балансування публічних та економічних інтересів. Вивчення європейського досвіду регулювання азартних ігор показало існування трьох основних моделей – повної легалізації, часткової легалізації та заборони азартних ігор, що дає можливість адаптувати інституційні та організаційні підходи до українських реалій. Запропоновано конкретні шляхи вдосконалення публічно-правового механізму: гармонізацію Закону України «Про медіа» з положеннями Закону «Про рекламу», запровадження можливості визначення вікових категорій у реєстраційній формі медіа, розробку відкритих методичних рекомендацій щодо реклами азартних ігор та обов’язкове попереднє повідомлення про порушення перед накладенням штрафів. Підкреслено, що комплексне застосування законодавчих, інституційних та превентивних заходів сприятиме підвищенню прозорості, збалансованості та ефективності державного контролю, захисту прав громадян, у тому числі неповнолітніх, та стабілізації ринку азартних ігор в Україні.

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ МЕТОДИ ОХОРОНИ ПРАВ ЛЮДИНИ У ДІЯЛЬНОСТІ МІНІСТЕРСТВА ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ: ПОНЯТТЯ ТА СИСТЕМА

2026-01-26T14:15:46+00:00

У статті досліджено поняття, сутність і систему адміністративно-правових методів охорони прав людини у діяльності Міністерства юстиції України. Наголошено, що забезпечення та охорона прав і свобод людини є конституційним обов’язком держави, реалізація якого значною мірою залежить від ефективності адміністративно-правового механізму, складовою якого виступають відповідні методи. Здійснено теоретичне узагальнення наукових підходів до розуміння адміністративно-правових методів як способів владно-організаційного впливу органів публічної адміністрації, спрямованих на забезпечення, відновлення та гарантування суб’єктивних прав і свобод особи.

Розкрито роль Міністерства юстиції України як центрального органу виконавчої влади, відповідального за формування та реалізацію державної правової політики у сфері прав людини. Визначено, що адміністративно-правові методи в діяльності Мін’юсту реалізуються переважно у досудовій площині, що забезпечує оперативність реагування держави на порушення прав людини. Їх застосування базується на принципах верховенства права, законності, пропорційності, відкритості, підзвітності та превентивності.

На основі аналізу нормативних актів і наукових праць обґрунтовано, що система адміністративно-правових методів охоплює нормативно-фільтраційні, сервісно-процедурні, контрольні, превентивні, заохочувальні, примусові та соціально-реінтеграційні засоби впливу. Розглянуто практичні прояви кожного виду методів: державну реєстрацію нормативно-правових актів, надання адміністративних послуг, адміністративне оскарження, функціонування системи безоплатної правничої допомоги, виконання судових рішень, реалізацію пробаційних програм.

Зроблено висновок, що адміністративно-правові методи охорони прав людини у діяльності Міністерства юстиції України становлять цілісну, багаторівневу систему, що поєднує владно-правові, сервісні та соціальні механізми впливу. Їх ефективне застосування сприяє зміцненню принципів правової держави, забезпеченню реального доступу громадян до правосуддя та утвердженню європейських стандартів захисту прав людини в Україні.

ПАТРОНАТНА СЛУЖБА В ОРГАНАХ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ ЯК ВИД ПУБЛІЧНОЇ СЛУЖБИ

2026-01-26T14:24:37+00:00

У статті досліджено правові та організаційні засади функціонування патронатної служби в органах місцевого самоврядування як окремого виду публічної служби. Визначено, що патронатна служба полягає у виконанні консультативно-дорадчих, організаційно-інформаційних та експертно-аналітичних функцій. Для кандидатів на патронатні посади не встановлюються жорсткі кваліфікаційні вимоги, відсутній конкурсний відбір, а строк їх призначення на посади залежить від строку повноважень відповідного голови органу місцевого самоврядування.

Запроваджені норми створюють передумови для підвищення ефективності роботи патронатних службовців, чіткого визначення їхніх повноважень та забезпечення належної координації з органами місцевого самоврядування. Крім того, закон слугує важливим кроком у модернізації та розвитку публічної служби загалом, наближаючи українську модель до європейських стандартів. Чітке врегулювання процедур призначення, обов’язків та відповідальності працівників патронатної служби дозволить усунути наявні правові суперечності та забезпечити узгодженість кадрової політики на місцевому рівні.

Особливу увагу приділено новелам Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування», які розширили коло осіб, уповноважених формувати патронатну службу, зокрема сільських, селищних та міських голів. Наголошено, що законодавчі зміни сприяють уточненню організаційно-правового статусу патронатних службовців та посилюють роль патронатної служби у системі публічного управління на місцевому рівні. Також розглянуто проблемні аспекти, пов’язані з відсутністю чітких кваліфікаційних критеріїв для працівників патронатної служби, та окреслено напрями її подальшого розвитку у контексті європейських стандартів публічної служби.

КАДРОВА ПОЛІТИКА В ОРГАНАХ ДЕРЖАВНОЇ ВИКОНАВЧОЇ СЛУЖБИ: ПРАВОВІ ОРІЄНТИРИ

2026-01-26T14:37:47+00:00

У статті досліджується наукова проблема формування та реалізації ефективної кадрової політики в органах державної виконавчої служби України в умовах підвищених вимог до законності, результативності примусового виконання рішень і професіоналізації публічної служби. Актуальність теми зумовлена наявністю системних кадрових проблем у діяльності органів державної виконавчої служби, зокрема кадрового дефіциту, плинності кадрів, професійного вигорання державних виконавців, що негативно впливає на ефективність виконання судових рішень та рівень довіри до правосуддя.

Метою статті є визначення правових орієнтирів формування та реалізації кадрової політики в органах державної виконавчої служби з урахуванням особливостей правового статусу державних виконавців і сучасних вимог до публічної служби. У межах дослідження проаналізовано співвідношення норм загального законодавства про державну службу та спеціального правового регулювання у сфері примусового виконання судових рішень, а також розкрито специфіку кадрової політики, зумовлену владно-примусовим характером повноважень державних виконавців як представників влади.

Основні результати дослідження полягають у комплексному аналізі структурних елементів кадрової політики в органах державної виконавчої служби, до яких віднесено добір і відбір кадрів, професійний розвиток, службову кар’єру, дисциплінарну відповідальність, мотивацію та соціальні гарантії. Обґрунтовано, що саме дисциплінарна відповідальність і мотиваційні механізми відіграють ключову роль у забезпеченні законності, доброчесності та кадрової стабільності в системі органів державної виконавчої служби.

Наукова новизна статті полягає у формуванні цілісного бачення кадрової політики в органах державної виконавчої служби як системи, що ґрунтується на поєднанні загальних принципів державної служби зі спеціальними вимогами виконавчої діяльності, з урахуванням підвищених професійних і етичних стандартів діяльності державних виконавців. Отримані висновки сприяють поглибленню наукових уявлень про правове забезпечення кадрових процесів у сфері примусового виконання рішень.

ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ ПЛАТНИКІВ ПОДАТКІВ ЯК УЧАСНИКІВ ПОДАТКОВИХ ПРАВОВІДНОСИН

2026-01-26T17:53:06+00:00

У статті досліджено правовий статус платника податків як ключового суб’єкта податкових правовідносин. Проаналізовано теоретичні підходи до розмежування понять «суб’єкт права», «суб’єкт правовідносин» та «учасник правовідносин», що мають важливе значення для правильного розуміння податкової правосуб’єктності. Акцентовано на тому, що платник податків не є абстрактною юридичною фігурою, а виступає індивідуально визначеним учасником правового зв’язку, що реалізує податкові права та виконує встановлені обов’язки. З огляду на нормативну невизначеність терміна «учасник податкових правовідносин» у Податковому кодексі України, особливого значення набуває доктринальний аналіз співвідношення між основними та опосередкованими учасниками фіскальних правовідносин.

Встановлено, що платники податків становлять ядро податкової системи, від ефективності реалізації їх прав та обов’язків залежить стабільність бюджетної системи держави. Окрему увагу приділено класифікації платників податків за різними критеріями: організаційно-правовим статусом, резидентністю, розміром доходу та характером обов’язку щодо сплати податку. Такий підхід дозволяє не лише впорядкувати правовий масив щодо платників, але й удосконалити механізми податкового адміністрування.

Аргументовано, що юридичне закріплення категорій платників має супроводжуватись урахуванням їх функціональної ролі в податкових правовідносинах. Зроблено висновок про необхідність уніфікації термінології та чіткого нормативного закріплення ключових понять податкового права задля забезпечення правової визначеності в оподаткуванні.

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС, АДМІНІСТРАТИВНА ПРАВОСУБ’ЄКТНІСТЬ, КОМПЕТЕНЦІЯ: ДЕМАРКАЦІЯ ПОНЯТЬ

2026-01-26T18:17:06+00:00

Статтю присвячено проблематиці співвідношення понять «адміністративно-правовий статус», «адміністративна правосуб’єктність», «компетенція». Шляхом почергового розгляду означених понять з’ясовано, що вони належать до переліку базових категорій сучасного адміністративного права та мають лексико-функціональну самостійність. Відзначено, що у залежності від предметного контексту ці поняття можуть бути взаємопов’язаними, але не рівнозначними (тотожними).

Констатовано, що у цілому правовий статус призначений для того, щоб надати повне та реальне уявлення про певного суб’єкта (об’єкта) і його місце (фактичне правове становище) у відповідній системі. У зв’язку з цим його структурно-змістовне наповнення має бути умовно представлене певними комплексними характеристиками (блоками), які є релевантними для суб’єкта (об’єкта), правовий статус якого аналізується. При цьому визначено, що адміністративно-правовий статус окреслює правове становище суб’єкта (об’єкта) не загалом, а виключно крізь призму сутнісних характеристик, встановлених нормами адміністративного права, та відносно інших суб’єктів (об’єктів) адміністративного права.

Закцентовано, що адміністративна правосуб’єктність стосується лише потенційної здатності суб’єкта адміністративного права мати певні права і виконувати обов’язки, тому вона a priori не може бути рівнозначною адміністративно-правовому статусу або визначена як його складова частина. Зроблено висновок про доцільність її сприйняття як передумови й основи адміністративно-правового статусу.

Визначено, що у рамках адміністративно-правової науки компетенція позначає обсяг адміністративних повноважень, закріплених за певними суб’єктами відповідно до покладених на них завдань і функцій. Зазначено, що до таких суб’єктів належать органи публічного адміністрування (у тому числі суб’єкти делегованих повноважень), відповідні посадові і службові особи, а також адміністрації (органи внутрішньовідомчого управління) підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності. Зроблено висновок, що компетенція є складовою (комплексною характеристикою) адміністративно-правового статусу суб’єктів, наділених адміністративними повноваженнями.

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ДІЯЛЬНОСТІ СУБ’ЄКТІВ РЕЄСТРАЦІЇ РЕЧОВИХ ПРАВ НА НЕРУХОМЕ МАЙНО

2026-01-26T19:12:49+00:00

У статті здійснено комплексний адміністративно-правовий аналіз організації та діяльності суб’єктів державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень в Україні. Обґрунтовано значення державної реєстрації як ключового елемента публічного адміністрування у сфері майнових відносин, що забезпечує юридичну визначеність права власності, стабільність цивільного обороту та належний рівень захисту прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб.

Розкрито та проаналізовано структуру системи державної реєстрації в умовах децентралізації владних повноважень, цифровізації адміністративних процедур і реформування публічної адміністрації, а також у контексті правових і соціально-економічних викликів, зумовлених воєнним станом. Проаналізовано нормативно-правові засади функціонування системи суб’єктів державної реєстрації прав, визначено їх адміністративно-правовий статус, місце та роль у механізмі реалізації державної політики у сфері нерухомості.

Особливу увагу приділено положенням Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», зокрема статтям, що регламентують систему органів державної реєстрації, повноваження Міністерства юстиції України, органів місцевого самоврядування та державних реєстраторів. Розкрито адміністративно-правову природу реєстраційних дій як індивідуальних адміністративних актів, охарактеризовано гарантії неупередженості та законності діяльності державних реєстраторів, у тому числі антикорупційні обмеження та механізми контролю.

Зроблено висновок про необхідність подальшого вдосконалення адміністративно-правових механізмів організації та діяльності суб’єктів державної реєстрації з метою підвищення прозорості, правової визначеності та ефективності публічного адміністрування у сфері нерухомого майна.

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ДОСВІД ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЗАГАЛЬНОЇ СЕРЕДНЬОЇ ОСВІТИ ЯК ЗАПОРУКА РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА НА ОСВІТУ НЕПОВНОЛІТНІМИ

2026-01-26T19:27:33+00:00

У статті здійснено дослідження реалізації права на освіту неповнолітніми в контексті європейського досвіду та сучасних викликів освітньої політики України. Визначено, що право на освіту належить до фундаментальних прав людини, закріплених у міжнародно-правових актах, зокрема у Загальній декларації прав людини, Конвенції про права дитини та Хартії основних прав Європейського Союзу. Узагальнено, що у європейських правових системах освіта розглядається не лише як соціальне благо, а як системоутворюючий елемент суспільного розвитку, що забезпечує рівність можливостей, соціальну інтеграцію та сталий розвиток. Проаналізовано ключові тенденції реалізації права на освіту в державах-членах Європейського Союзу, де загальна середня освіта виступає основним інструментом формування громадянської зрілості та соціальної мобільності неповнолітніх. Особлива увага приділяється механізмам забезпечення якості освіти, інституційним формам контролю та оцінювання результатів навчання. Підкреслено, що в більшості європейських країн функціонують незалежні органи зовнішнього оцінювання, які здійснюють моніторинг навчальних досягнень учнів, професійної компетентності педагогічних працівників, що забезпечує цілісність підходів до гарантування права кожної дитини на якісну освіту.

З’ясовано, що держави ЄС активно впроваджують компенсаторні механізми - спеціальні стипендії, програми безкоштовного харчування, транспортне забезпечення, психологічну підтримку, забезпечення підручниками, - спрямовані на подолання освітньої нерівності серед соціально вразливих груп дітей, зокрема мігрантів, біженців та представників національних меншин. Встановлено, що ефективність реалізації права на освіту значною мірою визначається якістю державного адміністративного регулювання, узгодженістю міжвідомчої взаємодії та наявністю стабільних механізмів контролю й підзвітності.

Виявлено, що українська система загальної середньої освіти, попри нормативно закріплену орієнтацію на європейські стандарти, потребує подальшої модернізації. Основними проблемами залишаються збереження регіональної та соціальної нерівності у доступі до якісної освіти, обмежена автономія шкіл, неефективність механізмів фінансування та відсутність системної міжвідомчої координації. Доведено, що в умовах воєнного стану та внутрішнього переміщення населення ці виклики загострюються, що вимагає переосмислення ролі держави як гаранта освітніх прав дитини. Узагальнено, що ефективна реалізація права на освіту неповнолітніми можлива лише за умови наявності комплексної державної політики, яка поєднує правові, організаційні, соціальні та фінансові механізми.

ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ ТА ОСОБЛИВОСТЕЙ ФІНАНСОВОГО МОНІТОРИНГУ ГОСПОДАРСЬКИХ ОПЕРАЦІЙ У СФЕРІ ПОДАТКОВОГО КОНТРОЛЮ

2026-01-26T19:50:52+00:00

У статті здійснено комплексний аналіз фінансового моніторингу в Україні в контексті податкового контролю. Автором розглянуто фінансовий моніторинг як систему заходів, спрямованих на виявлення, ідентифікацію та запобігання легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму, а також виявлення порушень податкового законодавства. Визначено правову природу фінансового моніторингу та окреслено відмінності в підходах науковців щодо його змістовного наповнення. Особлива увага приділена категорії господарських операцій як об’єкта аналізу в межах податкового контролю.

Проаналізовано нормативне визначення понять «фінансовий моніторинг», «господарська операція» та «податковий контроль» на рівні чинного законодавства України, а також розкрито функціональну взаємодію суб’єктів моніторингу з органами податкового контролю. Окремо висвітлено механізми координації дій між Державною службою фінансового моніторингу, ДПС України, НБУ та іншими уповноваженими суб’єктами, які забезпечують виявлення ризикових фінансових операцій. Значну увагу приділено правовому регулюванню моніторингу трансфертного ціноутворення як специфічного інструмента контролю за міжкорпоративними транзакціями. У результаті проведеного дослідження обґрунтовано необхідність удосконалення чинної нормативної бази, гармонізації термінологічного апарату та розвитку міжвідомчої співпраці як передумови ефективного функціонування системи фінансового моніторингу у сфері податкового контролю.

Автор прийшов до висновку, що фінансовий моніторинг у сфері податкового контролю є комплексним інструментом забезпечення прозорості господарських операцій, дотримання податкового законодавства та запобігання фінансовим зловживанням, а удосконалення нормативно-правової бази, уніфікація понять та посилення міжвідомчої взаємодії є ключовими умовами формування дієвої системи фінансового моніторингу в Україні, орієнтованої на забезпечення фінансової безпеки та зміцнення податкової дисципліни

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС СУБ’ЄКТІВ МОНІТОРИНГУ ЯКОСТІ НАДАННЯ АДМІНІСТРАТИВНИХ ПОСЛУГ

2026-01-26T20:30:28+00:00

У статті досліджено адміністративно-правовий статус суб’єктів моніторингу якості надання адміністративних послуг в умовах становлення в Україні моделі сервісної держави. Актуальність теми зумовлена зростанням значення адміністративних послуг як форми реалізації публічних функцій держави та необхідністю забезпечення їх належної якості, доступності й орієнтованості на потреби фізичних і юридичних осіб. Обґрунтовано, що ефективність моніторингу якості адміністративних послуг безпосередньо залежить від чіткого визначення кола суб’єктів такого моніторингу, їх повноважень, прав, обов’язків і відповідальності.

Метою статті є аналіз адміністративно-правового статусу суб’єктів моніторингу якості надання адміністративних послуг. У межах дослідження проаналізовано положення Конституції України, законів України та підзаконних нормативно-правових актів, що регулюють питання моніторингу якості адміністративних послуг, зокрема Закон України «Про адміністративні послуги» та постанови Кабінету Міністрів України.

У статті визначено основні групи суб’єктів моніторингу якості надання адміністративних послуг, охарактеризовано їх функціональне призначення та компетенцію. Розкрито зміст адміністративно-правового статусу таких суб’єктів як сукупності нормативно закріплених прав, обов’язків, повноважень, гарантій та обмежень. Проаналізовано обов’язок суб’єктів моніторингу забезпечувати відкритість і публічність результатів оцінювання якості адміністративних послуг, а також дотримання вимог законодавства у сфері захисту персональних даних під час здійснення моніторингових процедур. Виявлено інструменти моніторингу якості адміністративних послуг, зокрема збір і аналіз статистичних даних, опитування отримувачів послуг, аналіз строків та доступності, а також використання удаваного суб’єкта звернення. Акцентовано увагу на проблемі формалізації моніторингу, який на практиці часто зводиться до кількісних показників без урахування реальної якості послуг.

Зроблено висновок про необхідність уніфікації критеріїв і методик моніторингу якості адміністративних послуг та нормативного уточнення адміністративно-правового статусу його суб’єктів з метою підвищення ефективності публічного управління і рівня захисту прав отримувачів адміністративних послуг.

ІНСТИТУЦІЙНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЗОВНІШНЬООРГАНІЗАЦІЙНИХ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИХ ЗАСАД ДІЯЛЬНОСТІ КОМУНАЛЬНИХ ПІДПРИЄМСТВ, УСТАНОВ, ОРГАНІЗАЦІЙ

2026-01-26T20:43:29+00:00

У статті проведено розгляд системи суб’єктів адміністративного права, які здійснюють управлінський (організаційний) вплив на зовнішню (предметно-функціональну) діяльність комунальних підприємств, установ, організацій та/або вступають з ними у певні адміністративні правовідносини.

Відзначено, що система суб’єктів, здатних здійснювати правомірний управлінський (організаційний) вплив на комунальні підприємства, установи, організації з метою врегулювання питань їх діяльності, є достатньо розгалуженою. Запропоновано систематизацію, що передбачає поділ таких суб’єктів на дві базові групи (підсистеми): 1) первинних – Верховна Рада України, Президент України; 2) вторинних, що включають: а) суб’єктів національного рівня – Кабінет Міністрів України, уповноважені центральні органи виконавчої влади; б) суб’єктів місцевого рівня – місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування.

Обґрунтовано, що первинність Верховної Ради України та Президента України стосовно вторинних суб’єктів системи обумовлена їх загальним правовим статусом, згідно з яким вони наділені широкими публічно-владними повноваженнями для здійснення регуляторного й іншого впливу на всі процеси життєдіяльності суспільства і держави.

Зроблено висновок про повсюдність управлінського (організаційного) впливу Кабінету Міністрів України стосовно комунальних підприємств, установ, організацій, що насамперед досягається через здійснення заходів адміністративно-правового забезпечення їх діяльності.

Звернуто увагу, що органи місцевого самоврядування з-поміж суб’єктів вищевказаної системи вирізняються особливою специфікою. Для їх правового статусу характерна дуальність: з одного боку, вони є суб’єктами публічного адміністрування та вправі самостійно вирішувати низку питань місцевого значення, у тому числі шляхом прийняття обов’язкових до виконання на відповідній території рішень, а з іншого – мають виключні права щодо утворення комунальних підприємств, установ, організацій та здійснення управління ними у ролі засновників (власників).

ГАРАНТІЇ ПРАВ І СВОБОД ГРОМАДЯН У СФЕРІ НОТАРІАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ: ПРОБЛЕМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ В УМОВАХ ВІЙНИ

2026-01-26T21:00:53+00:00

У статті розглядаються гарантії прав і свобод громадян у сфері нотаріальної діяльності в умовах війни. Проаналізовано поняття «нотаріат» та його функції як державного інституту, що забезпечує юридичну визначеність, захист майнових і цивільних прав громадян. Виокремлено основні проблеми, що ускладнюють реалізацію правових гарантій під час воєнного стану, зокрема обмежений доступ до нотаріальних послуг, нестабільність державних реєстрів, складності ідентифікації осіб та часті зміни законодавства. Розглянуто роль нотаріусів у наданні правової допомоги внутрішньо переміщеним особам, відновленні документів, оформленні спадщини та управлінні майном. Наголошено на значенні електронного нотаріату та дистанційних послуг для забезпечення доступності правової допомоги в кризових умовах. Підкреслено необхідність удосконалення нормативно-правового регулювання та адаптації нотаріальної практики до сучасних викликів.

У результаті проведеного дослідження автором вказується, що війна значно ускладнила забезпечення гарантій прав і свобод громадян у сфері нотаріальної діяльності. Аналіз показав, що обмежена мобільність громадян, нестабільність роботи державних реєстрів, складнощі з ідентифікацією осіб та часті зміни законодавства створюють низку перешкод для реалізації конституційних прав у воєнних умовах. Крім того, соціально-психологічні наслідки війни – стрес, втрати близьких та вимушені переселення – додатково впливають на здатність громадян своєчасно та ефективно користуватися нотаріальними послугами. Водночас дослідження засвідчило, що нотаріат залишається важливим інститутом забезпечення правової стабільності та довіри до державних механізмів. Адаптація діяльності нотаріальних органів через впровадження електронних технологій, дистанційних процедур, професійну підтримку працівників та оперативне інформування громадян про зміни в законодавстві є ключовими напрямами подолання виявлених проблем. Отже, забезпечення гарантій прав і свобод громадян у сфері нотаріальної діяльності в умовах війни потребує комплексного, системного підходу, який поєднує правові, організаційні та технологічні засоби, спрямовані на захист прав громадян і підтримку ефективного функціонування нотаріальної системи навіть у кризових обставинах.

МІЖНАРОДНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО У РОЗСЛІДУВАННІ ПРАВОПОРУШЕНЬ З КРИПТОАКТИВАМИ

2026-01-26T21:17:43+00:00

Стаття присвячена аналізу міжнародного співробітництва у розслідуванні кримінальних правопорушень, пов’язаних із криптоактивами, актуальність якого зумовлена стрімким зростанням транскордонних цифрових злочинів та ускладненням ідентифікації правопорушників у децентралізованому середовищі блокчейну. Метою дослідження є визначення правових, інституційних і технологічних засад міжнародної взаємодії, а також окреслення проблем та перспектив удосконалення глобальних механізмів протидії криптозлочинності. У роботі застосовано аналіз нормативної бази, порівняльно-правовий метод, огляд міжнародних стандартів FATF, практики Європолу, Інтерполу та інших організацій, а також дослідження інструментів блокчейн-аналітики. Результати демонструють, що ефективність розслідувань залежить від стандартизації обміну інформацією, швидкого доступу до цифрових доказів, узгодження регуляторних підходів різних держав та активної взаємодії з приватними аналітичними компаніями. Визначено ключові проблеми: повільність процедур міжнародної правової допомоги, відмінності у правовому статусі криптоактивів, складність арешту й конфіскації цифрових активів, а також обмеженість державного впливу на децентралізовані системи. Автор підкреслює, що гармонізація законодавств, імплементація глобальних стандартів та розвиток спільних слідчих механізмів є фундаментом для підвищення ефективності боротьби з транснаціональною цифровою злочинністю.

ДОКАЗУВАННЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ В УМОВАХ ЦИФРОВІЗАЦІЇ: ЄВРОПЕЙСЬКІ СТАНДАРТИ ТА УКРАЇНСЬКІ РЕАЛІЇ

2026-01-26T21:34:31+00:00

У статті досліджено сучасний стан доказування у кримінальному процесі України в умовах цифрової трансформації суспільства. Підкреслюється, що доказування є фундаментальною складовою реалізації принципів верховенства права, презумпції невинуватості та справедливого суду. З появою нових технологій традиційна система доказів доповнюється електронними даними, цифровими документами, записами з мережі Інтернет та іншими інформаційними джерелами, що суттєво змінює підходи до оцінки доказів.

Актуальність теми зумовлена необхідністю гармонізації національного кримінального процесуального законодавства з європейськими стандартами та міжнародними практиками у сфері збирання, збереження й перевірки електронних доказів. Відсутність чітких критеріїв автентичності, процедур «ланцюга збереження» (chain of custody) та механізмів верифікації цифрових даних створює ризики для дотримання прав людини та справедливості судового розгляду.

У роботі проаналізовано положення чинного Кримінального процесуального кодексу України, міжнародні акти Європейського Союзу, а також практику Європейського суду з прав людини щодо допустимості доказів. Наголошено, що ключовим критерієм залишається не формальна відповідність доказу процесуальним вимогам, а забезпечення «справедливості в цілому».

Визначено перспективні напрями вдосконалення доказового процесу: нормативне закріплення поняття «електронний доказ» і процедур його перевірки, розроблення методичних рекомендацій щодо роботи з цифровими слідами, розвиток підготовки фахівців у сфері цифрової криміналістики та OSINT.

Додатково підкреслено, що успішне впровадження таких реформ потребує комплексного підходу, який включає не лише зміни законодавства та методичні рекомендації, а й розвиток сучасної матеріально-технічної бази, створення спеціалізованих лабораторій цифрової криміналістики та міжвідомчу координацію правоохоронних органів, судів і наукових установ. Такий підхід дозволить забезпечити ефективність доказового процесу в умовах цифрової трансформації, гарантувати дотримання прав людини та сприятиме формуванню високого рівня професійної компетентності фахівців у сфері сучасного кримінального провадження.

Зроблено висновок, що інтеграція європейських стандартів та запровадження єдиних правил поводження з електронними доказами підвищить ефективність досудового розслідування, забезпечить прозорість судового процесу й зміцнить довіру суспільства до правосуддя.

АНАЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ ПОЛІЦІЇ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ: РОЛЬ КРИМІНАЛЬНОГО АНАЛІЗУ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ

2026-01-26T21:55:54+00:00

У статті розглянуто сутність та значення аналітичної діяльності поліції в умовах воєнного стану. Обґрунтовано, що воєнна ситуація вимагає нових підходів до організації інформаційно-аналітичного забезпечення правоохоронної діяльності. Визначено роль кримінального аналізу як основного інструменту прийняття управлінських рішень, прогнозування злочинності та формування ефективних стратегій протидії правопорушенням. Акцентовано на необхідності розвитку методологічних засад аналітичної діяльності, удосконалення інформаційних систем, підготовки висококваліфікованих аналітичних кадрів. Окреслено перспективи впровадження сучасних цифрових технологій, штучного інтелекту та аналітики великих даних у діяльність поліції. Зазначено, що аналітична діяльність у воєнний період стає стратегічним інструментом забезпечення безпеки, координації дій та управління ризиками у сфері правопорядку. Встановлено, що воєнний стан зумовлює суттєві трансформації у структурі злочинності, що, своєю чергою, потребує адаптації аналітичних методів і підходів. З’ясовано, що ефективна аналітична діяльність можлива лише за умови розвитку сучасної інформаційно-аналітичної інфраструктури, удосконалення системи обміну даними між підрозділами, підвищення рівня професійної підготовки аналітичних кадрів та впровадження інноваційних технологій.

ІНОЗЕМНИЙ ДОСВІД КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ ГОСПОДАРСЬКИХ ВІДНОСИН У СФЕРІ ФУНКЦІОНУВАННЯ БУДІВЕЛЬНОГО РИНКУ

2026-01-27T07:09:46+00:00

У статті здійснено комплексне дослідження іноземного досвіду кримінально-правової охорони господарських відносин у сфері функціонування будівельного ринку, що має важливе значення для підвищення ефективності протидії економічним злочинам в Україні. Проаналізовано законодавчі моделі провідних країн Європейського Союзу, США та Великої Британії, які використовують багаторівневі механізми запобігання посяганням на економічну безпеку будівельної галузі. Особливу увагу приділено інструментам протидії шахрайству у сфері будівництва, корупційним злочинам, зловживанню службовим становищем, відмиванню коштів, порушенням антимонопольного законодавства та недобросовісній конкуренції. Розкрито переваги зарубіжних підходів, які ґрунтуються на жорстких вимогах до прозорості тендерних процедур, ефективних системах контролю за витрачанням бюджетних коштів, цифрових механізмах моніторингу будівельних робіт та фінансових потоків, а також на посиленій відповідальності за порушення у сфері будівництва.

На основі проведеного аналізу запропоновано напрями використання позитивного іноземного досвіду в українській правовій системі, зокрема шляхом гармонізації національного законодавства з європейськими стандартами, удосконалення методик розслідування злочинів економічного характеру, підвищення прозорості державних закупівель та зміцнення інституційної спроможності антикорупційних органів. Зроблено висновок, що імплементація перевірених зарубіжних практик сприятиме підвищенню правової та економічної захищеності учасників будівельного ринку, формуванню конкурентного, доброчесного середовища та забезпеченню сталого розвитку галузі в Україні.

ПРОБЛЕМИ АДВОКАТУРИ В ПЕРІОД ВОЄННОГО ЧАСУ

2026-01-27T07:23:10+00:00

У статті аналізуються основні проблеми, з якими стикається адвокатура України в умовах воєнного стану, зокрема порушення прав мобілізованих громадян, обмеження доступу до правової допомоги та правозахисної діяльності. Досліджуються нормативно-правові, організаційні та етичні виклики у сфері адвокатської діяльності під час мобілізації, а також ефективність механізмів захисту прав адвокатів і їхніх клієнтів. Особлива увага приділяється ролі територіальних центрів набору та соціальної підтримки, які були причетні до випадків зловживань та порушень належного процесу в процедурах мобілізації. У статті розглядається, як такі практики обмежують права громадян на юридичне представництво та створюють додаткові перешкоди для роботи адвокатів. Крім того, оцінюються більш широкі наслідки воєнного стану для юридичної практики, включаючи підрив процесуальних гарантій, проблеми із збереженням адвокатської таємниці та загальне ослаблення правових інститутів у кризові періоди. У статті пропонуються шляхи вдосконалення правового регулювання адвокатської діяльності в умовах збройного конфлікту та механізми реагування на порушення прав людини під час мобілізації. У процесі дослідження використано порівняльно-правовий, системний та аналітичний методи, що дозволили виявити ключові проблеми функціонування адвокатури в період воєнного стану та окреслити напрями їх подолання. Також застосовано емпіричний підхід для аналізу практичних кейсів і правозастосовної діяльності адвокатів у сучасних умовах.

РОЛЬ ТА МІСЦЕ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ У ФОРМУВАННІ НАЦІОНАЛЬНОЇ СИСТЕМИ ПРАВОСУДДЯ

2026-01-27T07:53:14+00:00

Метою статті є висвітлення діяльності Європейського Суду з прав людини та його вплив на трансформацію національної системи судочинства. Здійснена деталізація категорії заяв, які найчастіше подають громадяни нашої країни до Європейського Суду з прав людини проти України з приводу порушення прав людини, а саме: порушення права на життя; неналежне (жорстоке, нелюдське) поводження з боку представників держави; відсутність ефективного розслідування; незабезпечення належних умов тримання під вартою; недоліки у провадженні щодо перегляду законності тримання їх під вартою; порушення права на повагу до приватного та сімейного життя.

Окрема увага приділена дослідженню прав на справедливий суд. Визначено, що у своїх рішеннях Європейський суд з прав людини вказує вимоги необхідні для забезпечення справедливого судового розгляду, серед яких: участь заявника у судовому засіданні; гарантоване можливе звернення до суду; рівність процесуальних прав і можливостей сторін; принцип побудови процесу на змаганні сторін; об’єктивне рішення. Зроблено висновок, що велика кількість звернень скарг з боку наших громадян до Європейського суду з прав людини є показником недосконалої національної судової системи і цей факт є очевидним. Люди зневірились у справедливий судовий процес, зневірились у ефективний захист своїх прав, коли на систематичній основі порушуються основні засади Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Україні потрібно докладати великих зусиль для забезпечення дієвості міжнародних нормативно правових актів, особливо Конвенції, створити нові, потужні, ефективні національні правові механізми захисту прав людини від порушень, здійснити адаптацію національного законодавства до європейських стандартів.

ПРИНЦИПИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ ТА НЕУПЕРЕДЖЕНОСТІ СУДДІВ: МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ

2026-01-27T08:30:43+00:00

У статті представлено результати дослідження теоретико-правових та міжнародно-правових аспектів проблеми трактування та застосування принципів незалежності та неупередженості суддів. Ці принципи розглядаються як основа правосуддя в демократичній правовій державі, де панує верховенство права. Судді мають виняткову компетенцію вирішувати справи та не підлягають неправомірному втручанню чи скасуванню їх рішень. Це включає захист від тиску, неможливість їхнього неправомірного звільнення, забезпечення матеріального та соціального забезпечення, що дозволяє їм приймати рішення без страху. Розглянуто приклади з відповідності національного законодавства окремих країн світу практиці трактування та гарантування принципів незалежності та неупередженості суддів міжнародним нормам світового та регіонального значення як основи морально-етичних, правових та професійних параметрів діяльності суддів.

У результаті дослідження зазначено, що вимоги щодо незалежності, неупередженості та створення суду відповідно до закону, передбачені, зокрема, статтею 6 ЄКПЛ, є невід’ємною частиною дотримання основоположного принципу верховенства права та підтримання довіри громадськості до судів. Щодо права людини на справедливий суд, ці два принципи, як заявив Комітет ООН з прав людини, утворюють «абсолютне право, яке не може зазнавати жодних винятків». Важливо, щоб право на розгляд справи неупередженим судом було захищено засобом правового захисту для оскарження кваліфікації окремих членів судової колегії. На противагу цьому, принцип незалежності у його вузькому сенсі стосується структурних гарантій проти втручання несудових державних органів або приватних осіб у судові функції. Тому зазвичай визначається низка критеріїв, застосування яких може забезпечити незалежність судової влади в рамках національної правової системи. Важливо дотримуватися правових гарантій захисту суддів від тиску з боку інших органів державної влади.

ДЕРОГАЦІЯ (СТАТТЯ 15 ЄКПЛ): КРИТЕРІЙ СУВОРОЇ НЕОБХІДНОСТІ В УМОВАХ НАДЗВИЧАЙОГО СТАНУ

2026-01-27T09:06:16+00:00

Стаття аналізує діяльність механізму відступу від зобов’язань (дерогації) за Статтею 15 Європейської конвенції з прав людини (ЄКПЛ, Конвенція) в умовах «Епохи Небезпеки». Цей сучасний стан перманентної кризи, детермінований збройними конфліктами та біозагрозами, створює екзистенційний ризик перетворення тимчасового надзвичайного стану (status exceptionis) на постійну правову норму. Дослідження присвячене аналізу фундаментальної дилеми між онтологічною значущістю права на життя як summa iura, що випливає з кантівської концепції гідності та гегелівською логікою пріоритету держави, яка легітимізує широкі обмеження прав в ім’я захисту «життя нації». Стаття аналізує доктринальне значення міжнародного права для захисту абсолютного ядра невідчужуваних прав (non-derogable rights): кантівський імператив гідності як джерело абсолютного jus cogens ліміту. До цього ядра належить заборона катувань (стаття 3), від якої неможливо відступити навіть під час війни. Дерогація за статтею 15 ЄКПЛ кваліфікується як механізм extrema ratio, що вимагає офіційного повідомлення та чіткого розмежування від звичайних обмежень прав.

Значну частину статті присвячено дослідженню принципу суворої необхідності (strict necessity). Цей критерій є найжорсткішим стандартом пропорційності і слугує головним юридичним фільтром, лімітуючи дискреційні повноваження національних виконавчих органів. Основна теза дослідження полягає у тому, що лише ефективний міжнародний та внутрішній правовий контроль, заснований на необхідності та пропорційності тривалості (temporal proportionality), може запобігти нормалізації винятку. Емпірична верифікація охоплює аналіз дерогації у контексті збройних конфліктів (на прикладі України 2015/2022) та біозагроз (пандемія COVID-19). Стаття аналізує діяльність України, зменшення обсягу дерогацій якої у 2024 році свідчить про прагнення дотримуватися принципу суворої необхідності.

Значну частину статті присвячено контролю за принципом відповідності міжнародному праву. Ця умова є вирішальною і може бути самостійною підставою для визнання дерогації неправомірною. Висновки підтверджують, що, хоча цінність життя виступає summa lex, цей підхід вимагає неухильного дотримання кантівської вимоги пропорційності для уникнення необмеженого деспотизму. Міжнародний та внутрішній судовий контроль є єдиним засобом забезпечення того, що обмеження, введені під час кризи, не стануть постійною політичною практикою. Для цього необхідно посилювати внутрішні механізми контролю та прозорості, забезпечуючи автономний, суворий та часово-пропорційний контроль за діями виконавчої влади.

КОМПАРАТИВІСЬКИЙ АНАЛІЗ ПОЛІТИЧНИХ ПРАВ ЖІНОК ПРИ ЗДІЙСНЕННІ ПУБЛІЧНОЇ ВЛАДИ У КОНЦЕПТІ НАРОДОВЛАДДЯ

2026-01-27T09:16:46+00:00

Стаття присвячена дослідженню політичних прав жінок як невід’ємної складової демократичного народовладдя та ефективного управління державою на національному та регіональному рівнях країн Африки. У роботі аналізуються фундаментальні принципи народовладдя, його дві форми - пряма та представницька демократія - та їх зв’язок із забезпеченням політичних прав громадян, що виступають ключовим механізмом участі народу у формуванні, організації та контролю діяльності органів публічної влади. Висвітлено міжнародно-правові стандарти політичних прав жінок, включаючи Загальну декларацію прав людини (1948), Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966), Конвенцію про політичні права жінок (1952) та Конвенцію про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (CEDAW, 1979), які гарантують рівний доступ до участі у виборах, державній службі та формуванні політики без дискримінації за ознакою статі.

У статті досліджено практичну реалізацію цих прав через аналіз судової практики, зокрема судові справи, які ілюструють важливість забезпечення рівних політичних можливостей і встановлення позитивних заходів для залучення жінок до виборчого процесу та управління державою. Особлива увага приділена регіональним нормативно-правовим актам Африки: Африканській хартії прав людини і народів (1986), Протоколу Мапуту (2005) та Африканській хартії про демократію, вибори та врядування (ACDEG, 2007/2012), які створюють комплексну систему забезпечення політичних прав та гендерної рівності.

У статті підкреслюється роль позитивних заходів держав у забезпеченні реальної участі жінок у виборах, формуванні політики та управлінні на всіх рівнях, а також значення моніторингу дотримання цих прав через спеціалізовані органи та судові процедури.

Висновки статті свідчать, що правове регулювання політичних прав жінок в Африці формує єдину систему недискримінаційного народовладдя, де забезпечення гендерної рівності стає не лише формальною нормою, а й практичною умовою демократичної легітимності органів влади, сталого розвитку та зміцнення правової держави. Застосування цих норм на практиці дозволяє усунути структурні бар’єри участі жінок у політичному житті, підвищити рівень інклюзії та забезпечити дійсну участь громадян у процесах державного управління.

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПОРЯДКУ ЗВЕРНЕННЯ СТЯГНЕННЯ НА ВІРТУАЛЬНІ АКТИВИ У МЕЖАХ ПРИМУСОВОГО ВИКОНАННЯ СУДОВИХ РІШЕНЬ В УКРАЇНІ ТА КРАЇНАХ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ: ПОРІВНЯННЯ ТА АНАЛІЗ

2026-01-27T09:23:31+00:00

У статті здійснено комплексний теоретико-правовий аналіз особливостей правового регулювання порядку звернення стягнення на віртуальні активи в межах примусового виконання судових рішень в Україні та країнах Європейського Союзу. Автор обґрунтовує актуальність дослідження стрімким розвитком електронної комерції та зростанням ролі криптовалют, що підтверджується високим місцем України у Глобальному індексі впровадження криптовалют (8 місце за даними 2025 року).

У роботі проаналізовано сучасний стан українського законодавства, зокрема Закон України «Про віртуальні активи», який фактично легалізує цифрові активи, проте залишається нечинним через відсутність податкових змін. Висвітлено ключові виклики, що стоять перед вітчизняною системою примусового виконання: відсутність механізмів централізованого зупинення операцій, складнощі з ідентифікацією власників криптоактивів та ризики втрати доступу до «холодних гаманців».

Окрему увагу приділено зарубіжному досвіду. Розглянуто Регламент (ЄС) 2023/1114 (MiCA), а також специфічні підходи Естонії, Франції та Німеччини. Автор виокремлює два основні підходи: звернення стягнення на криптовалюти як на кошти, що знаходяться у третіх осіб (бірж чи емітентів), та їх арешт як фіатних грошей. Доведено, що досвід Франції та ФРН щодо арешту грошових вимог до торговельних майданчиків є перспективним для імплементації в Україні.

На основі аналізу судової практики встановлено, що попри законодавчі прогалини, українські суди вже визнають віртуальні активи об’єктами цивільних прав, накладаючи на них арешти у кримінальних провадженнях та враховуючи їх при поділі майна подружжя. Зроблено висновок про необхідність розробки чіткого процесуального порядку виявлення, арешту та конвертації віртуальних активів у національну валюту для забезпечення ефективного виконання судових рішень майнового характеру.

КОЛЕКТИВНІ ПРАВА В СИСТЕМІ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА ПРАВ ЛЮДИНИ

2026-01-27T09:29:17+00:00

У статті здійснено комплексний аналіз колективних прав людини як складової системи міжнародного права прав людини. Розкрито теоретико-правові підходи до розуміння колективних прав, їх правову природу та місце у співвідношенні з індивідуальними правами людини. Обґрунтовано, що формування колективних прав пов’язане з еволюцією концепції прав людини та появою прав третього покоління, зумовлених глобальними викликами сучасності, зокрема збройними конфліктами, міграційними процесами, екологічними загрозами та необхідністю захисту прав народів, національних меншин і корінних народів.

Проаналізовано основні ознаки колективних прав людини, серед яких особливий суб’єктний склад, колективний характер об’єкта правового захисту, а також залежність їх реалізації від узгоджених дій держав і міжнародного співтовариства. Значну увагу приділено міжнародно-правовому закріпленню колективних прав у положеннях Статуту ООН, міжнародних договорах і деклараціях у сфері прав людини, а також практиці міжнародних судових і квазісудових органів.

Зроблено висновок про необхідність подальшого розвитку міжнародно-правових механізмів захисту колективних прав та формування цілісної концепції їх місця у системі міжнародного права прав людини.

ЗМІСТ ПОНЯТТЯ «ІНТЕЛЕКТ»: СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКИЙ ДИСКУРС

2026-01-27T09:45:24+00:00

У статті на основі принципу матеріальної єдності світу, згідно якого свідомість є його внутрішнім станом, розкривається зміст поняття «інтелект». При цьому авторка виходить із того, що адекватно й об’єктивно розкриває мова як не лише голос Буття, але і як арсенал пізнавального мислення, засобами якого лексичний склад мови набуває понятійно вираженого статусу в його світоглядно-методологічному вимірі.

У статті досліджується сутність поняття «інтелект» у контексті філософського, лексичного та соціокультурного дискурсу, починаючи від його латинських витоків і до сучасних визначень у філософських і наукових словниках. Аналізуються погляди Е. Морена, який підкреслює, що мова передує людині та формує суспільство як носія культури і знань, а також ідеї М. Гайдеггера щодо співвідношення мови, мислення та пізнання. Показано, що інтелект не зводиться до суми знань, а формується як здатність людини до абстрактного мислення, усвідомлення та узагальнення досвіду, розуміння закономірностей буття та суспільного розвитку. Розглянуто значення терміну «інтелект» у латинських словниках, його історичні модифікації та семантичні нюанси, що дозволяють усвідомити інтегральну природу людського мислення та пізнавальних здібностей. Окремо висвітлюється роль природного та штучного аспектів інтелекту, його прояв у тварин і людей, а також значення творчого мімезису у розвитку суспільства. Підкреслено, що ефективне формування інтелекту передбачає методологічне засвоєння знань, критичне осмислення традицій, історичного досвіду та культурних практик, що сприяє розвитку особистісної автономії, розумно-вольової активності та здатності до соціокультурної інновації. Наводяться приклади історичного розвитку інтелекту у філософії Д. Бруно, Геракліта та в античній традиції, показано його роль у формуванні універсального логосу та культурного капіталу людства. Робота має прикладний аспект для педагогіки, філософії та соціальних наук, оскільки показує методологічну важливість інтегрального підходу до навчання, розвитку мислення та підвищення інтелектуального рівня суспільства в умовах сучасних соціокультурних викликів.

ЗНАЧЕННЯ ПРЕЮДИЦІЇ В МЕХАНІЗМІ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

2026-01-25T19:59:55+00:00

У статті висвітлено, що преюдиції відносять до нетипових правових приписів, тому їх роль полягає у оптимізації юридичної практики, необхідності підвищення рівня правового регулювання, забезпечення надійності поєднання норм права між собою. Продемонстровано, що преюдицію розглядають у якості правoзаcтocoвчого акта, що є судовим рішенням, тому вона виконує функції, притаманні правозастосовчим актам: є юридичним засобом впливу на суспільні відносини; виступає як юридичний факт; є засобом конкретизації норм права; реально проявляється владність, примусовість права; втілюється індивідуалізований вплив компетентних органів на хід правового регулювання. Зазначається, що преюдиція є засобом судової аргументації, призначення якого полягає у встановленні порядку прийняття процесуальних рішень. Розкрито, що основними цілями преюдиції є уникнення протиріч у діяльності судових органів та забезпечення кваліфікованого розгляду питання компетентним органом. Розглянуто, що преюдиція відіграє важливу роль у підвищенні відповідальності суддів, тому що вона сприяє винесенню законних і обґрунтованих рішень, що стосуються не тільки прав та інтересів сторін конкретного провадження, яке залежить від фактів, що встановлені в цьому рішенні, а й впливає на дотримання прав та інтересів інших осіб. З’ясовано, що вaжливими елементами пpeюдиційнocті cудoвих pішeнь є її об’єктивні та cуб’єктивні мeжі дії. Визначено, що при об’єктивні межі преюдиції окреслюють коло фактів, що установлені відповідним процесуальним актом і у зв’язку з цим не підлягають доказуванню. Висвітлено, що суб’єктивні межі преюдиції визначають коло осіб, на яких вона поширюється. Продемонстровано, що дискусійним та таким, що має значення для практики у контексті застосування преюдицій є питання протиріччя, яке може виникнути між двома процесуальними принципами: принципом обов`язковості судових рішень і принципом оцінювання доказів, що передбачає внутрішнє переконання судді.

ХАРАКТЕРИСТИКА ОКРЕМИХ АСПЕКТІВ СТАНОВЛЕННЯ СИСТЕМИ ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ УКРАЇНИ У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ 90-Х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ

2026-01-25T21:44:23+00:00

Перша половина 90-х років ХХ століття стала періодом глибоких політико-правових та інституційних трансформацій у державах, що постали на теренах колишнього Радянського Союзу. Для України цей етап означав формування власної системи органів державної влади, невід’ємною складовою якої стали правоохоронні органи.

У статті здійснено історико-правовий аналіз процесу становлення системи правоохоронних органів України в умовах переходу від радянської адміністративно-командної моделі до демократичної правової держави у 1990–1996 роках. Виявлено основні закономірності та суперечності цього процесу, а також його пролонгований вплив на подальший розвиток національної правоохоронної системи.

Обґрунтовано, що ключовими складовими становлення правоохоронних органів у досліджуваний період були організаційна побудова системи, формування нормативно-правової бази, розмежування компетенції та підслідності між окремими органами, а також проблеми їх взаємодії в умовах правової невизначеності. Особливу увагу приділено аналізу суперечливого характеру реформ, зумовленого поєднанням інерції радянських управлінських підходів із декларованими демократичними принципами функціонування державних інституцій.

Вказано, що відсутність цілісної концепції реформування, кадрові та фінансові труднощі, надмірна централізація управління і дублювання повноважень негативно впливали на ефективність правоохоронної діяльності та рівень довіри суспільства до органів правопорядку. Водночас прийняття профільних законів і Конституції України 1996 року заклало нормативні та інституційні передумови для подальших реформ і адаптації правоохоронної системи до європейських стандартів.

Матеріали дослідження та сформульовані висновки можуть бути використані у процесі розроблення сучасних реформ у сфері правоохоронної діяльності, удосконалення нормативно-правового регулювання та формування науково обґрунтованих підходів до розвитку системи забезпечення законності і правопорядку в Україні.

ЖИТЛОВЕ ПИТАННЯ ТА ЙОГО ВИРІШЕННЯ В УКРАЇНІ В ХІХ-ХХ СТ.

2026-01-25T22:22:32+00:00

Стаття характеризує процес вирішення житлового питання у період прискорення урбаністичних тенденцій на українських землях у період ХІХ-ХХ ст. Звернуто увагу на різні підходи сучасних вчених до періодизації процесу формування норм житлового права в Україні. Продемонстровано, що у другій половині ХІХ ст. відбувається індустріалізація, а з нею і житлово-будівельний бум у низці міст та містечок українських губерній, що характеризувалися швидким спорудженням готелів та прибуткових будинків. Наголошено на домінуванні технічних норм у перших кодифікованих і міжнародних нормативно-правових актах з житлової проблеми. Підкреслено, що під час Першої світової війни житлова криза загострилась, а імперське законодавство захищало житлові права військовослужбовців та їх сімей, врегульовувало питання експлуатації житлового фонду та найму приміщень. Відмічено, що у період відродження української державності лише уряд П. Скоропадського намагався якось врегулювати житлові відносини. Відзначено, що більшовицький квартирний перерозподіл житла мав дискримінаційний і популістський характер, призвів до безгосподарної його експлуатації. Встановлено, що вирішення проблеми житлового забезпечення населення у період непу характеризувалося спробами задіяти ринкові механізми для максимально швидкого задоволення потреб у житлі. Проте, 30-ті рр. ХХ ст. відмічені продовженням репресивної політики держави по виселенню частини громадян із помешкань. Акцентовано увагу на тому, що після Другої світової війни відбудовується як житло для партійно-державної номенклатури, так і для пересічних громадян. Встановлено, що наступні роки, аж до здобуття Україною незалежності, партійно-державна верхівка ставила амбітні завдання забезпечити населення дешевим житлом шляхом спорудження „хрущовок” і „брежнєвок” та заохоченням індивідуального будівництва. Зазначено, що друга половина 1980-х рр. характеризувалась проголошенням курсу на забезпечення кожної родини окремою квартирою до 2000 р. Проте, амбітні плани так і не втілилися у життя у повній мірі. Саме ж житло було засобом підкреслення нерівності у задекларованій країні рівних можливостей.