Наукові записки. Серія: Право

ЕЛЕКТРОННІ ДОКАЗИ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ: ПРОБЛЕМИ ЗБИРАННЯ ТА ОЦІНКИ ДОПУСТИМОСТІ

2025-08-18T19:33:54+00:00

У статті досліджуються питання, що стосуються електронних доказів у кримінальному провадженні в Україні, зосереджуючи увагу на проблемах їхнього збирання та оцінки в умовах воєнного стану. Розглядається законодавча база України щодо електронних доказів, що перебуває у процесі формування, з урахуванням поточної судової реформи та прагнення до європейської інтеграції. Визначено значні прогалини в правовому регулюванні, організаційній спроможності та технічній інфраструктурі, які ускладнюють ефективну роботу з електронними доказами. Особлива увага приділяється викликам, що виникли внаслідок російського вторгнення, зокрема, збиранню доказів на окупованих територіях, руйнуванню інфраструктури. На основі всебічного аналізу, пропонується багатоаспектний підхід до реформування, який охоплює законодавчі зміни, розвиток інституцій, посилення технічних можливостей та створення спеціалізованих освітніх програм.

Висвітлено необхідність формування єдиної законодавчої бази для роботи з електронними доказами, створення профільних підрозділів у правоохоронних органах, стандартизації технічного обладнання та удосконалення міждисциплінарної підготовки слідчих, прокурорів та суддів для забезпечення ефективного та законного використання електронних доказів у кримінальному провадженні.

У висновках зазначено, що проблематика інституту електронних доказів в українському кримінальному процесі зазнає чималих труднощів, які загострюються на тлі воєнних реалій. Ці складнощі торкаються законодавчого поля, організаційної структури, технологічного забезпечення та практичної реалізації, що вимагає цілісних рішень, зорієнтованих як на забезпечення оперативних потреб, так і на стратегічний розвиток системи в перспективі. Попри це, українські слідчі, прокурори та судді показали здатність адаптуватися, впроваджуючи новаторські методи збору та оцінки електронних доказів навіть у період активних бойових дій. Міжнародна взаємодія відіграла важливу роль у обміні досвідом та формуванні професійних компетенцій, підсилюючи загальний потенціал України в сфері електронних доказів.

ІННОВАЦІЙНІ МЕТОДИ ТА ІНСТРУМЕНТИ РЕСОЦІАЛІЗАЦІЇ ЗАСУДЖЕНИХ В РОЗРІЗІ РЕАЛІЗАЦІЇ СТРАТЕГІЇ РЕФОРМУВАННЯ ПЕНІТЕНЦІАРНОЇ СИСТЕМИ

2025-08-18T19:43:56+00:00

У статті досліджено зміст поняття «ресоціалізація засуджених» з урахуванням різноманітності сфер його використання. Акцентовано увагу на ресоціалізації засуджених як процесі «руйнування» наявних у них норм антигромадської поведінки та поновленні їхньої правомірної поведінки, закріпленні позитивних якостей й цінностей. Проведено аналіз сучасного стану реалізації 5 стратегічної цілі, визначеної Стратегією реформування пенітенціарної системи на період до 2026 року, - удосконалення методів та інструментів виправлення і ресоціалізації засуджених та їх подальше впровадження. Досліджено стан та проблемні питання запровадження оцінки криміногенних ризиків та індивідуального планування у діяльності органів та установ виконання покарань. Констатовано необхідність діджиталізації діяльності установ виконання покарань та слідчих ізоляторів Державної кримінально-виконавчої служби України. Охарактеризовано основні напрямки співпраці між установами виконання покарань, уповноваженими органами з питань пробації, релігійними і громадськими організаціями. Визначено проблеми та перспективи навчання і працевикористання засуджених як однієї із форм їх ресоціалізації. Доведено, що основну роль у працевикористанні засуджених відіграє мотивація до праці. Запропоновано запровадити додаткові стимули до корисної зайнятості засуджених, за умови їх закріплення в кримінально-виконавчому законодавстві. Проаналізовано програми диференційованого виховного впливу на засуджених, з урахуванням їх розподілу на загальновиховні та корекційні. Зауважено про потребу здійснювати корекційну роботу із засудженими долучаючи їх до проходження корекційних програм. Доведено необхідність упорядкування чинного кримінально-виконавчого законодавства з урахуванням запровадження інноваційних форм та методів соціально-виховної та психологічної роботи із засудженими. Підсумовано, що ресоціалізація засуджених на сьогодні – це загальна місія як державних, так і громадських інституцій, які спільно прагнуть знизити рецидивну злочинність та повернути кожного засудженого у суспільство в якості законослухняного громадянина.

КОРУПЦІЙНІ РИЗИКИ В ДІЯЛЬНОСТІ ОСІБ РЯДОВОГО ТА НАЧАЛЬНИЦЬКОГО СКЛАДУ ДЕРЖАВНОЇ КРИМІНАЛЬНО ВИКОНАВЧОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ

2025-08-18T20:05:32+00:00

В статті досліджено корупційні ризики що можуть виникнути в діяльності осіб рядового та начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України. Проведено аналіз міжнародного та вітчизняного антикорупційного законодавства з метою визначення та запобігання корупційним ризикам під час проходження служби. Здійснено аналіз обмежень які можуть виникнути під час діяльності осіб рядового та начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України. Досліджено як у відповідності до законодавства кваліфікуються корупційні правопорушення або правопорушення пов’язані з корупцією, зокрема: використання службових повноважень чи свого становища; порушення правил одержання подарунків; сумісництво та суміщення з іншими видами діяльності; порушення обмежень (заборон) щодо зайняття іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю. Визначено алгоритм діяльності осіб рядового та начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України у разі надходження пропозиції щодо неправомірної вигоди або подарунка. Встановлено критерії оцінки наявності або відсутності реального або потенційного конфлікту інтересів, за наявності якого які дії чи бездіяльність слід кваліфікувати як правопорушення пов’язане з корупцією.

Розглянуто також питання доброчесності осіб рядового та начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України як ключової передумови запобігання корупційним проявам. Доведено, що корупційні ризики охоплюють широкий спектр проявів, від конфлікту інтересів до сумісництва з іншими видами діяльності. Обґрунтовано що ефективне впровадження антикорупційних заходів у діяльність Державної кримінально-виконавчої служби України є важливою умовою забезпечення доброчесності та підвищення довіри суспільства до пенітенціарної системи.

ОСОБЛИВОСТІ ВИЗНАННЯ ДОКАЗІВ НЕДОПУСТИМИМИ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ

2025-08-18T20:18:52+00:00

Стаття присвячена аналізу питань визнання доказів недопустимими у кримінальному провадженні як одного з основних інститутів кримінального процесуального права. Досліджується нормативно-правове регулювання недопустимості доказів відповідно до положень Кримінального процесуального кодексу України, визначаються критерії законності та допустимості доказової бази у кримінальних справах. Особлива увага приділяється принципам законності, об’єктивності та рівності сторін у процесі оцінки доказів, що є фундаментальними для забезпечення справедливого правосуддя. Аналізується судова практика України щодо застосування норм про недопустимість доказів, зокрема випадки порушень процесуальних норм під час збирання доказів, а також наслідки таких порушень для подальшого розгляду кримінальних справ. У статті розглядається практика Європейського суду з прав людини та застосування доктрини "плодів отруєного дерева" у правових системах США та країн Європи. Здійснено огляд наукових досліджень українських і зарубіжних учених, які аналізують проблематику недопустимості доказів, що дозволяє визначити основні проблеми та прогалини у правозастосуванні. На основі проведеного дослідження запропоновано можливі шляхи вдосконалення законодавчого регулювання та практики застосування норм щодо недопустимості доказів.

У підсумку зазначено, що визнання доказів недопустимими в кримінальному провадженні є складним і важливим процесом, що впливає на прийняття процесуальних рішень та якість правосуддя. Повнота доказів впливає на просування кримінального провадження до його мети — встановлення дійсних обставин розслідуваної справи, надання таким обставинам кримінально-правової кваліфікації та закінчення кримінального провадження в одній із визначених законом форм. Саме шляхом збору доказів сторона обвинувачення реалізує свою пізнавальну, а потім й доказову функцію. Тому, необхідно постійно удосконалювати нормативну правову базу, щоб забезпечити дотримання прав обвинувачених і ефективність кримінального судочинства.

ПРАВОВИЙ СТАТУС ГРЕНЛАНДІЇ ЯК ЧИННИК СУЧАСНОЇ МІЖНАРОДНОЇ ПОЛІТИКИ

2025-08-18T20:33:46+00:00

У статті розкрито результати дослідження правового статусу Гренландії в контексті сучасних викликів і загроз системі міжнародної політики. Ретроспективно показано історичний досвід формування правового статусу Гренландії в міжнародному контексті. Зосереджено увагу на викликах і загрозах, які несе політика Трампа щодо Гренландії у намаганні будь що приєднати цей острів до складу Сполучених Штатів Америки.

Зазначено, що питання самовизначення Гренландії в контексті прагнення приєднати острів новою адміністрацією США стало уже не суто правовим, а політичним. Як би не розгорталися події у найближчому майбутньому, зрозуміло одне – цього разу європейським партнерам США (і не тільки) не вдасться просто перечекати період президентства Трампа. ЄС і НАТО, варто виробити чітку стратегію взаємодії та протидії такому доволі непередбачуваному партнеру, яким стали США. В її основі повинна бути консолідована і виважена позиція, що грунтується на цінностях міжнародного права та аргументах здорового глузду. Водночас вони повинні бути готові захищати свої інтереси та кожної держави-члена як економічними засобами, так і посиленням військової спроможності, не забуваючи про непорушність принципів і норм міжнародного права.

У сучасному міжнародному праві територіальне право не може бути ні створене, ні змінене історичними способами територіального придбання, такими як окупація, завоювання чи анексія. Цесія може бути законною, якщо вона не порушує право на самовизначення та не є результатом примусу. Оскільки Гренландія не є несамоврядною територією у сенсі Розділу XI Статуту ООН, варіант злиття або асоціації з іншою державою не застосовується. З точки зору внутрішнього права, існує несамовиконавчий, регульований законом шлях досягнення угоди про незалежність Гренландії. Ці правила стосуються незалежності, а не злиття або асоціації з іншою державою. Гренландія може об’єднатися або асоціюватися з іншою державою згодом, після досягнення незалежності. Однак незалежність необхідно буде узгодити з Данією, і такі переговори можуть призвести до обов’язкових положень, що забороняють злиття або асоціацію зі США чи будь-якою іншою державою.

ЗАХИСТ ПРАВ ЖІНОК: ОКРЕМІ АСПЕКТИ МІЖНАРОДНО-ПРАВОВОГО ДОСВІДУ

2025-08-18T20:42:15+00:00

У статті досліджено міжнародно-правовий досвід захисту трудових прав жінок, що залишається надзвичайно актуальним в умовах сучасних глобальних викликів, зокрема для України, яка перебуває в стані збройного конфлікту.

Проаналізовано ключові міжнародні документи, які регламентують забезпечення гендерної рівності, зокрема Конвенцію ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (CEDAW), Пекінську платформу дій, Резолюцію Ради Безпеки ООН 1325, а також низку конвенцій МОП.

Увагу зосереджено на механізмах, які забезпечують рівні права жінок у сфері праці, зокрема право на рівну оплату, захист від дискримінації, можливість поєднувати професійні й сімейні обов’язки. Окрему увагу приділено аналізу практики міжнародних органів — Комітету CEDAW, МОП та ЄСПЛ, — зокрема справі Jurčić v. Croatia, яка стала прецедентною у визнанні дискримінації за ознакою вагітності.

У статті розкрито також актуальні виклики, з якими стикаються жінки в Україні: невидима дискримінація, скляна стеля, гендерно зумовлене насильство на робочому місці, ускладнення, спричинені війною та пандемією.

У висновку зазначено, що існує значний розрив між задекларованими нормами і реальним станом речей. Україна, як держава, що водночас долає виклики повномасштабної війни й намагається впровадити європейські правові стандарти, стикається з низкою викликів. Тому важливо не лише імплементувати міжнародно-правові положення у національне законодавство, а й забезпечити ефективні механізми їх практичного застосування. Вивчення й адаптація передового міжнародного досвіду можуть відіграти ключову роль у побудові справді рівноправного та інклюзивного ринку праці в Україні.

ПРАВА ЛЮДИНИ В УМОВАХ ЗБРОЙНИХ КОНФЛІКТІВ В КОНТЕКСТІ ЗАКОНОДАВСТВА ЄС ТА УКРАЇНИ

2025-08-18T20:54:10+00:00

У статті досліджуються ключові аспект забезпечення прав людини в умовах збройних конфліктів у контексті законодавства Європейського Союзу. Наголошується, що права людини, як універсальні та невід’ємні, не втрачають своєї актуальності навіть у періоди надзвичайних ситуацій, у тому числі збройних конфліктів. Автор аналізує правову базу ЄС у сфері захисту прав людини, зокрема основоположні документи, такі як Хартія основоположних прав Європейського Союзу, Європейська конвенція з прав людини та відповідна практика Європейського суду з прав людини. Зазначається, що хоча ЄС як організація не є стороною Женевських конвенцій, держави-члени ЄС зобов’язані дотримуватись норм міжнародного гуманітарного права, включаючи захист цивільного населення, забезпечення медичної допомоги та заборону тортур.

Особлива увага приділяється механізмам контролю та реагування Європейського Союзу на порушення прав людини під час конфліктів як на території країн-членів, так і за їх межами. Розглянуто інструменти санкційної політики, місії спостереження за правами людини, програми допомоги та заходи в межах Спільної зовнішньої та безпекової політики (СЗБП). У статті також окреслюються випадки залучення ЄС до врегулювання конфліктів у таких регіонах, як Балкани, Україна, Сирія, де права людини порушуються системно.

Автор підкреслює важливість інтеграції міжнародно-правових стандартів захисту прав людини до внутрішніх політик ЄС, зокрема через механізми попередження, моніторингу та відповідальності. Акцент зроблено на необхідності посилення ролі інституцій ЄС у захисті прав людини в умовах гібридних та заморожених конфліктів. У висновках зазначається, що ефективний захист прав людини під час конфліктів вимагає як узгодженості політик країн-членів, так і активного використання потенціалу ЄС як міжнародного суб’єкта.

МІЖНАРОДНІ НОРМАТИВНО-ПРАВОВІ АКТИ ЩОДО ЗАПОБІГАННЯ СЕКСУАЛЬНІЙ ЕКСПЛУАТАЦІЇ ДІТЕЙ: АНАЛІЗ ТА НАПРЯМИ ІМПЛЕМЕНТАЦІЇ

2025-08-18T21:01:32+00:00

Стаття присвячена аналізу проблеми сексуального насильства та експлуатації дітей у світлі міжнародно-правових зобов’язань держав, зокрема України. Автор акцентує увагу на тому, що більшість злочинів сексуального характеру щодо дітей вчиняються особами з найближчого оточення — членами сім’ї, родичами, друзями, педагогами або особами, що доглядають за дитиною. Проблема ускладнюється тим, що значна кількість таких випадків залишається незафіксованою через мовчання постраждалих, страх або соціальний тиск. У роботі підкреслено важливість міжнародних механізмів захисту дітей, які мають бути ефективно імплементовані у національні правові системи.

Центральне місце в дослідженні займає Лансаротська конвенція — перший міжнародно-правовий документ, що прямо зобов’язує держави криміналізувати всі форми сексуального насильства над дітьми. Увага приділяється й іншим міжнародним актам: Конвенції ООН про права дитини, Факультативному протоколу до неї, Конвенції МОП № 182, а також Римському статуту Міжнародного кримінального суду. У статті досліджено вплив збройної агресії РФ проти України на зростання ризиків сексуального насильства над дітьми, особливо на тимчасово окупованих територіях та серед переміщених осіб.

Окремо розглянута роль міжнародних організацій, зокрема ЮНІСЕФ, ООН та мережі ECPAT, у сфері моніторингу, запобігання та реагування на випадки сексуальної експлуатації дітей. Автором запропоновано низку першочергових кроків для вдосконалення системи запобігання таким злочинам в Україні, серед яких: удосконалення кримінального законодавства, розвиток міжвідомчої співпраці, проведення інформаційних кампаній, створення спеціалізованих служб підтримки та реабілітації, запровадження системного моніторингу й статистики, а також активізація міжнародної співпраці.

У підсумку підкреслюється, що лише цілісний, орієнтований на дитину підхід, який поєднує правову, соціальну та освітню компоненти, дозволить забезпечити ефективний захист дітей від сексуального насильства та реалізацію їхнього права на безпечне дитинство.

ПРАВОВА МОДЕЛЬ ЛАТВІЇ У СФЕРІ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ: АДАПТАЦІЯ ДО МІЖНАРОДНИХ СТАНДАРТІВ І УРОКИ ДЛЯ УКРАЇНИ

2025-08-18T21:14:03+00:00

У поданій статті проведено системний аналіз поступової трансформації законодавства Латвії у сфері інтелектуальної власності (ІВ) через призму європейської інтеграції. Враховані історико-правові чинники, що передували нормативним реформам, розглянуті основні етапи еволюції законодавчої бази, а також напрямки її модернізації та цифрового переосмислення.

Встановлено, що латвійська правова реформа спирається на структурну адаптацію до вимог acquis communautaire. Цей процес передбачав не просто технічне узгодження положень, а якісно новий перегляд правозастосовної логіки. До процесу імплементації широко долучалась професійна правнича спільнота, як на рівні державних органів, так і в межах міждержавного доктринального супроводу, зокрема через механізми Європейського відомства з інтелектуальної власності (EUIPO) та Всесвітньої організації інтелектуальної власності (WIPO).

В межах проведеного дослідження розкрито історичні передумови становлення системи ІВ у Латвії після здобуття незалежності. Визначені основні етапи проведеної нормативної еволюції від первинної кодифікації до гармонізації у відповідності до положень acquis communautaire, з подальшим постінтеграційним вдосконаленням. Цей процес передбачав деталізацію правничих процедур, цифрову трансформацію та адаптацію до європейських стандартів.

Велику увагу приділено аналізу впливу європейського законодавства на формування моделі правової охорони ІВ в Латвії. Відзначається концептуальна завершеність латвійської моделі, яка поєднує нормативну узгодженість та інституційну ефективність.

В межах порівняльного аналізу здійснено обґрунтування практичної цінності латвійського досвіду для реформування законодавства України. При цьому враховано особливості національної адміністративної системи, а також нормативно-правової бази, що стосується об’єктів авторського та суміжних прав, а також промислової власності. Сформовано авторську позицію щодо можливості адаптації латвійських механізмів в українське правове поле з урахуванням специфіки національного контексту.

Результати дослідження можуть бути використані як теоретична і методологічна база для подальшого оновлення законодавства України у сфері охорони інтелектуальної власності та формування узгодженої нормативної стратегії у межах євроінтеграційного вектору.

ПРАВОВИЙ СТАТУС ВІЙСЬКОВОПОЛОНЕНИХ ТА ЦИВІЛЬНИХ ОСІБ УВ’ЯЗНЕНИХ У НАЦИСТСЬКИХ ТАБОРАХ: РОЛЬ І МЕЖІ ДІЯЛЬНОСТІ МІЖНАРОДНОГО КОМІТЕТУ ЧЕРВОНОГО ХРЕСТА

2025-08-02T00:09:20+00:00

Стаття аналізує діяльність Міжнародного Комітету Червоного Хреста (далі – МКЧХ) під час Другої світової війни, висвітлюючи правові норми, що регламентували його роботу, та практичні труднощі, з якими організація зіткнулася в захисті військовополонених та цивільного населення. Розглядаються різні погляди на роль МКЧХ, його право ініціативи та принцип нейтралітету як необхідну умову діяльності, що водночас міг обмежувати його можливості. Окрему увагу приділено еволюції міжнародного гуманітарного права, починаючи із Женевських конвенцій 1864 та 1906 років, їх впливу на Гаазьку конвенцію 1907 року, а також прийняттю Женевських конвенцій 1929 року, що регулювали поводження з військовополоненими. Проаналізовано застосування та порушення положень Конвенції 1929 року, зокрема щодо умов утримання, праці, права на відвідування та втечу військовополонених у різних країнах, включно з Німеччиною та СРСР.

Значну частину статті присвячено становищу цивільного населення, яке не підпадало під дію Женевських конвенцій до 1949 року. Розглядаються спроби МКЧХ поширити гуманітарний захист на цивільних осіб на основі Гаазької конвенції 1907 року та резолюцій Міжнародних конференцій Червоного Хреста, а також причини відмови воюючих сторін від впровадження Токійського проєкту 1934 року про захист цивільних. Аналізуються категорії цивільних осіб, які опинилися під окупацією та в концтаборах, та перешкоди, з якими стикався МКЧХ у наданні їм допомоги, зокрема через політику нацистської Німеччини щодо євреїв та інтернованих осіб. Стаття розкриває складні правові колізії, з якими зіткнувся МКЧХ у роки Другої світової війни, обмеженість його інструментів впливу та значні гуманітарні виклики, спричинені масштабними порушеннями міжнародного гуманітарного права та зневагою до принципів гуманності з боку воюючих сторін.

РОЗВИТОК ІНСТИТУТІВ СОЦІАЛЬНОЇ ПІДТРИМКИ ВІЙСЬКОВИХ ІНВАЛІДІВ ТА ВІДСТАВНИХ ВОЇНІВ В УКРАЇНІ (Х – ПОЧАТОК ХХ СТОЛІТТЯ)

2025-08-06T18:41:55+00:00

У статті зроблена спроба на основі опублікованих та неопублікованих джерел охарактеризувати процес еволюції соціальної підтримки військових інвалідів та відставних воїнів. Відмічено домінування станового характеру соціального захисту колишніх військових у аграрному суспільстві. Виділено три етапи процесу формування інститутів соціальної підтримки вказаних категорій осіб: церковний період, державницький період та державно-громадський період. Наголошено, що церковний період соціальної підтримки колишніх воїнів в Україні був обумовлений у значній мірі освіченістю духовенства в медичній сфері та матеріальною підтримкою церкви з боку центральної влади, а в українських землях ще і активною діяльністю церковних братств на ниві допомоги нужденному населенню. Встановлено, що церковна система підтримки відставних воїнів була характерною для більшості європейських держав і існувала протягом усього доіндустріального періоду. Підкреслено, що становлення абсолютистської монархії зумовило перехід до державних форм підтримки найменш захищених верств колишніх військових. Звернуто увагу на соціальні норми Конституції Пилипа Орлика. Продемонстровано, що поряд із репресивним законодавством стосовно жебрацтва, імперські центральні органи влади змушені були проводити сепарацію відставних військових і надавати їм притулок, лікування, матеріальне утримання, а для працездатних ще й роботу. Надано оцінку діяльності приказів громадського піклування та інших державних інституцій з підтримки відставних військових. Акцентовано увагу на створенні спеціальних закладів утримання і лікування відставних воїнів у військових поселеннях Лівобережної та Південної України. Відображено роль земств та благодійних організацій у справі соціального захисту воїнів. Відзначено, що центральні органи соціальної підтримки відставних воїнів були створені лише у період визвольних змагань українського народу за створення незалежної держави. Констатовано, що увесь позитивний попередній досвід утримання військових інвалідів був нівельований більшовицькою владою. Введено в науковий обіг нові історичні джерела.

ВЕРХОВЕНСТВО ПРАВА ЯК ОСНОВНА ЗАСАДА ДЕМОКРАТИЧНОГО КОНСТИТУЦІЙНОГО ЛАДУ

2025-08-06T19:50:14+00:00

У статті розглядається принцип верховенства права як фундаментальна засаднича основа демократичного устрою держави. Аналізуються теоретико-правові аспекти цього принципу та його значення у формуванні правової держави. Автор акцентує увагу на взаємозв’язку верховенства права з іншими демократичними цінностями, такими як поділ влади, захист прав людини, законність та відповідальність органів державної влади перед суспільством. Особливу увагу приділено співвідношенню верховенства права з такими категоріями, як «правова держава» та « верховенство закону».

Розкривається, що правова держава - це така форма організації влади, в якій втілюється принцип верховенства права через підпорядкування держави праву, реальний поділ влади, забезпечення прав і свобод людини, юридичну відповідальність державних органів і посадових осіб. Таким чином, правова держава є інституційною формою реалізації ідеї верховенства права на практиці.

Обґрунтовується, що верховенство права є ширшим поняттям, ніж верховенство закону, адже включає не лише формальне дотримання закону, але й його змістовну відповідність загальнолюдським цінностям, нормам міжнародного права та принципам справедливості. Верховенство закону, у свою чергу, може перетворитися на інструмент узурпації влади, якщо закон не відповідає морально-правовим критеріям соціуму. Саме тому в демократичному суспільстві закон має бути не лише обов’язковим для виконання, але й правовим за своїм змістом.

Автором досліджено особливості реалізації принципу верховенства права в практиці Європейського суду з прав людини та Конституційного Суду України. Наголошено на ролі Конституційного Суду України в утвердженні верховенства права як базової засади функціонування правової держави.

У статті також розглядаються виклики та проблеми впровадження цього принципу в сучасних умовах, зокрема в контексті трансформаційних процесів в Україні. Зроблено висновок, що лише через реальне втілення і дотримання принципу верховенства права можлива побудова справжньої демократії, у якій пріоритет надається правам людини, ефективному контролю за владою та утвердженню справедливості.

ПАРЛАМЕНТАРИЗМ ЯК ДОКТРИНА: СВІТОВИЙ ТА УКРАЇНСЬКИЙ ДОСВІД

2025-08-06T20:03:53+00:00

У статті досліджено парламентаризм як фундаментальну політико-правову доктрину, що відіграє ключову роль у формуванні демократичної державності.

Автор аналізує еволюцію ідеї парламентаризму як ключового елементу демократичного правління, підкреслюючи його значення для забезпечення верховенства права, стримувань і противаг у державній владі, а також політичної відповідальності уряду перед суспільством.

Проаналізовано історичні витоки та основні моделі парламентаризму, що склалися у світовій практиці, а також охарактеризовано етапи становлення і розвитку українського парламентаризму в умовах незалежності.

Зосереджено увагу на різних моделях парламентаризму, що склалися у країнах з розвиненими демократичними традиціями, зокрема у Великій Британії, Німеччині, Франції, Скандинавських країнах.

Окрема увага приділена українському досвіду парламентаризму, включаючи історичні витоки, період радянського панування та особливості становлення парламентської системи після проголошення незалежності. Розглядаються як нормативно-правові засади діяльності Верховної Ради України, так і проблеми, що перешкоджають ефективній реалізації парламентських функцій у сучасних умовах, зокрема — політична фрагментація, брак прозорості, вплив олігархічних груп і криза довіри з боку суспільства.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВОВИХ АКТІВ, ЩО ВИДАЄ ГОЛОВА ВЕРХОВНОГО СУДУ

2025-08-06T20:24:45+00:00

У даній статті здійснено загальну характеристику правових актів, що видає Голова Верховного Суду.

Голова Верховного Суду є особою, що здійснює організаційно-управлінські функції в межах найвищого органу судової влади.

Акти, що видає Голова Верховного Суду є важливим інструментом забезпечення прозорості процедур, правової визначеності та превенції можливого зловживання владою.

Запропоновано виокремити наступні особливості актів Голови Верховного Суду, які впливають на їх правову природу та місце в системі джерел адміністративного права: 1) проміжний характер між індивідуальними та нормативно-правовими актами, тобто маємо на увазі, що акти Голови Верховного Суду найчастіше мають організаційно-розпорядчий характер, спрямовані на забезпечення внутрішньої діяльності суду, однак у певних випадках їх зміст може містити елементи правових позицій, які мають ознаки нормативності в разі повторюваності обставин; 2) обмежена сфера дії. Відзначимо, що на відміну від нормативно-правових актів, акти Голови Верховного Суду не мають загальнообов’язкового характеру для всіх суб’єктів права. Їх дія поширюється лише на суб’єктів судової адміністрації або окреслене коло осіб (наприклад, суддів відповідних палат, працівників апарату суду); 3) вторинна нормативність (позиційна обов’язковість). У тих випадках, коли акти Голови Верховного Суду стосуються визначення правових позицій, що повинні враховуватися в організації розгляду аналогічних справ, вони набувають вторинної нормативності - обов’язкової не з волі законодавця, а з вимог забезпечення єдності правозастосування та правової визначеності; 4) на відміну від абстрактних норм закону, правові приписи актів Голови Верховного Суду мають сильну прив’язку до конкретної правозастосовчої чи управлінської ситуації. Їх застосування залежить від обставин справи, структури суду, кадрових рішень, розподілу повноважень тощо; 5) не є нормативно-правовими актами в класичному розумінні, вони мають підзаконний характер.

Акти Голови Верховного Суду в широкому розумінні – це особлива форма владних проявів у сфері судового управління, що поєднує риси адміністративного розпорядництва та функціональної правової координації в межах судової системи; у вузькому розумінні - це правові акти індивідуального або організаційно-розпорядчого характеру, які видаються в межах повноважень голови як керівника суду для реалізації функцій внутрішнього адміністративного управління, забезпечення організації діяльності Верховного Суду та суддівського корпусу, а також регламентації трудових, процесуальних та дисциплінарних питань.

ПРАВОВІ ПОЛОЖЕННЯ ЩОДО СТАТУСУ ОСІБ БЕЗ ГРОМАДЯНСТВА В УКРАЇНІ

2025-08-06T20:32:06+00:00

У статті викладено процедурний механізм виявлення та визнання осіб без громадянства. Заявники повинні подати звернення до Державної міграційної служби, яка проводить індивідуальну оцінку та після перевірки може надати офіційний статус. Визнаним особам без громадянства видаються документи, що посвідчують особу, надається право на легальне проживання, а згодом вони можуть подати заяву на постійне місце проживання або натуралізацію.

Україна є стороною ключових міжнародних конвенцій, зокрема Конвенції про статус апатридів 1954 року та Конвенції про скорочення безгромадянства 1961 року. Ці документи зобов'язують держави надавати особам без громадянства правову ідентичність, документи та доступ до основних прав. Відповідно до цих зобов’язань Україна прийняла нове законодавство, зокрема Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визнання особою без громадянства» (2020), який значно вдосконалив правові процедури визначення статусу особи без громадянства.

Попри ці досягнення, у статті визначено низку проблем і недоліків, зокрема бюрократичні затримки, недостатню обізнаність місцевих органів влади та обмежений доступ до правової допомоги. До найбільш вразливих категорій належать роми без громадянства, колишні громадяни Радянського Союзу та внутрішньо переміщені особи внаслідок конфлікту на сході України та в Криму.

У висновку статті надано рекомендації щодо подальшої гармонізації національного законодавства з міжнародними стандартами, посилення адміністративної спроможності, проведення інформаційних кампаній серед населення та розширення співпраці з УВКБ ООН і громадськими організаціями для ефективного вирішення причин та наслідків безгромадянства.

ОСОБЛИВОСТІ СУДОВОГО РОЗГЛЯДУ СПРАВ ПРО УСИНОВЛЕННЯ

2025-08-06T21:56:46+00:00

Актуальність теми зумовлена значущістю інституту усиновлення як ключового механізму захисту прав дитини та забезпечення її права на сімейне виховання. Попри законодавче визначення усиновлення як юридичного акту, спрямованого на реалізацію принципу найкращих інтересів дитини, на практиці спостерігаються проблеми щодо ефективності здійснення судового провадження у цій сфері. Особлива увага приділяється необхідності гармонізації національного законодавства з міжнародними стандартами, зокрема практикою Європейського суду з прав людини, що актуалізує питання удосконалення процесуальних механізмів і забезпечення балансу між правами дитини та інших учасників справи.

Метою дослідження є всебічний аналіз особливостей окремого провадження у справах про усиновлення в Україні з урахуванням принципу найкращих інтересів дитини, норм національного та міжнародного права, а також судової практики.

У результаті проведеного дослідження встановлено, що окреме провадження у справах про усиновлення вимагає від суду ретельного та всебічного дослідження обставин справи, активної участі органів опіки та піклування, а також пріоритетного врахування найкращих інтересів дитини. Водночас наголошено на необхідності подолання формалізму та удосконалення процесуальних гарантій, що сприятиме забезпеченню балансу між правами дитини і інших учасників процесу.

У проведеному дослідженні підкреслено, що суди мають враховувати не лише юридичну чинність актів, а й їх вплив на емоційне, психологічне та соціальне благополуччя дитини. Будь-яке рішення у справах про усиновлення має базуватися на принципі правової визначеності та непорушності сімейних відносин, що сформувалися на законних підставах, забезпечуючи тим самим ефективний захист прав дитини та реалізацію конституційних і міжнародних стандартів.

ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ ТА КРАЇН ПІВНІЧНО-ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ В ОБЛАСТІ ЗАХИСТУ ПРОГРАМНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ТА БАЗ ДАНИХ

2025-08-06T22:06:23+00:00

Процеси інформатизації суспільства та його глобальна індустріалізація нерозривно пов'язані із стрімким розвитком комп’ютерних технологій та інтернет-індустрії. У матеріалах статті доведено, що така правова норма, як інтелектуальна власність у сфері IT-технологій стала найважливішим предметом правовідносин.

У дослідженні використовували наступні методи: порівняльно-правовий (для аналізу норм законодавства України та країн ЄС), системний аналіз (для вивчення змісту нормативно-правових актів), узагальнення (для висновків), історичний метод (для аналізу розвитку бази законодавства). Комплексний підхід щодо використання цих методів сприяв реалізації всебічного вивчення матеріалів та сформував системне бачення щодо вирішення поставлених завдань.

За результатами системного аналізу встановлено, що країни Північно-Західної Європи (Бельгя, Нідерланди та Люксембург) забезпечують надійну законодавчу підтримку для захисту авторських прав щодо програмного забезпечення, баз даних і різних веб-ресурсів. Системний аналіз українського законодавства засвідчив прагнення країни привести своє законодавство у відповідність із чинними європейськими директивами та нормами щодо інтелектуальної власності. Отже, вивчення досвіду західноєвропейських країн у цій сфері є важливим аспектом, оскільки їхні досягнення можуть запропонувати цінну інформацію для українських законодавців, які працюють за напрямом європейської інтеграції.

Попередні дослідження, які пов’язані із захистом комп’ютерних програм та баз даних, додатково підтверджують актуальність цього питання та показують, що існує значний інтерес до цієї проблеми серед фахівців у сфері державного управління та авторського права. Законодавство України наразі адаптується до міжнародних стандартів та Директив ЄС. Враховуючи швидкий розвиток цифрових технологій, існує потреба у систематичному вдосконаленні національного законодавства.

Виокремлено проблему кіберзлочинності в ІТ-секторі. Зазначено, що все більше країн зосереджують свою увагу на боротьбі з несанкціонованим використанням програмного забезпечення та комплексного захисту комп’ютерних програм і баз даних. Розробка законів, які регулюють обіг та захист персональних даних в мережі Інтернет, визначають відповідальність за порушення авторських і суміжних прав у цифровому середовищі є визначальною необхідністю сьогодення. Відмічено стрімкий розвиток технологій штучного інтелекту, який зумовлює необхідність перегляду законодавчих підходів до авторського права на твори, створені за його допомогою.

СУЧАСНИЙ СТАН І ТЕНДЕНЦІЇ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ ТА ЄВРОПЕЙСЬКИХ КРАЇНАХ

2025-08-06T22:18:17+00:00

В статті аналізуються ключові тенденції у розвитку земельних правовідносин в Україні та європейських державах, зокрема, порівнюються правові системи цих країн, їх адаптацію до сучасних викликів, а також вплив цифровізації та інституційних реформ на регулювання земельних відносин. Автор висвітлює роль цивільного законодавства як основи правового регулювання земельних відносин, зокрема в контексті захисту прав власності, організації кадастрового обліку, а також обмежень на володіння землею іноземцями. Значну увагу приділено досвіду європейських країн, зокрема Чехії, Франції, Німеччини, Словаччини та країн Балтії, що демонструють високий рівень правової визначеності та прозорості у земельних відносинах завдяки цифровим інноваціям. У статті також розглянуто специфіку земельних реформ в Україні, яка перебуває на етапі глибокої трансформації земельного законодавства, зокрема через відкриття ринку сільськогосподарських земель, модернізацію кадастрових систем та підвищення ефективності управління земельними ресурсами в умовах воєнного стану. Підкреслено, що в умовах стрімкої цифровізації виникає потреба переосмислення підходів до регулювання земельних правовідносин, оскільки традиційні цивільно-правові конструкції не завжди відповідають новим технологічним реаліям. Недостатній рівень інтеграції цифрових інструментів у правове поле створює правову невизначеність, знижуючи ефективність договірних механізмів та адаптивність земельного ринку до сучасних реалій. У зв’язку з цим актуальним стає завдання розкрити особливості трансформації цивільно-правових інститутів під впливом цифрових технологій у сфері земельних відносин, виявити сучасні виклики та сформулювати концептуальні підходи до вдосконалення правового регулювання, орієнтованого на гнучкість, правову визначеність і забезпечення автономії волі сторін.

Підсумовано, що застосування загальноєвропейського принципу єдності об'єкта нерухомості, розуміння земельної ділянки як цілісного майнового комплексу, а також інтеграція земельного законодавства з цивільним, екологічним, аграрним та містобудівним законодавством, дозволять формувати стабільну та прогнозовану систему регулювання.

Результати дослідження можуть бути використані у сфері розбудови правового регулювання земельних відносин, а також для застосування у правозастосовчій практиці.

ВІДОБРАЖЕННЯ УЗУФРУКТА У КОДИФІКАЦІЙНИХ АКТАХ ЦИВІЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

2025-08-06T22:25:27+00:00

У статті досліджено узуфрукт та схожі з ним правові конструкції, відображені у кодифікованих актах цивільного законодавства, які регламентували правовідносини щодо використання чужого майна на території України у різні історичні періоди.

Крім чинних у певний хронологічний відрізок часу кодифікованих нормативних актів, автором звертається увага й на зміст документів, які, хоча і не набули чинності, однак, безумовно, мали позитивний вплив на подальший розвиток інституту узуфрукта.

У результаті проведеного дослідження автор приходить до висновку, що, незважаючи на негативні тенденції у різних сферах життєдіяльності сучасного українського суспільства, зокрема, пов’язані з військовою агресією росії проти нашої країни, введення інституту узуфрукта сприятиме реалізації нових можливостей у сфері речових прав на чуже майно. Активна адаптація українського законодавства до права ЄС загострює проблему пошуку шляхів його оптимізації, в тому числі у сфері приватноправових відносин, і введення інституту узуфрукта є одним із кроків її вирішення.

ЗАКОНОДАВЧЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВІДНОСИН ЩОДО ОБ’ЄКТІВ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ, СТВОРЕНИХ ЗА ДЕРЖАВНИМ ЗАМОВЛЕННЯМ В ОБОРОННО-ПРОМИСЛОВОМУ КОМПЛЕКСІ: СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ

2025-08-06T22:33:55+00:00

У статті проаналізовано існуючий стан законодавчого регулювання відносин по створенню об’єктів інтелектуальної власності в результаті виконання державного замовлення в сфері оборонно-промислового комплексу. Зосереджено увагу на тому, яким чином законодавство визначає суб’єкта, якому належатимуть особисті немайнові та майнові права на результати науково-дослідних та дослідно-конструкторських і технологічних робіт в сфері оборонно-промислового комплексу. Описано співвідношення результатів науково-дослідних і дослідно-конструкторських та технологічних робіт з об’єктами інтелектуальної власності, а саме: авторського права та права промислової власності. Зроблений висновок про те, що в результаті виконання таких робіт виникають авторські права на складену за результатами робіт документацію, оскільки авторське право виникає з моменту створення об’єкту незалежно від реєстрації чи інших офіційних дій. В той же час виникнення прав на інші об’єкти, такі як: винаходи, корисні моделі, промислові зразки залежить від напрямку та якості самих цих робіт і такі права виникають тільки в силу вчинення реєстраційних дій - патентування. Виявлено різницю в законодавчих підходах до регулювання питання використання результатів науково-дослідних, дослідно-конструкторських та технологічних робіт, де право на таке використання апріорі належить замовнику і виконавцю, та використання створених в результаті цих робіт об’єктів інтелектуальної власності, де право на використання апріорі належить лише одній особі. Встановлено протиріччя і прогалини в законодавчому закріпленні майнових прав на об’єкти інтелектуальної власності, створені за державним замовленням в сфері оборонно-промислового комплексу, які неможливо усунути засобами тлумачення правових норм та запропоновано шляхи їх подолання.

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ІНСТИТУТУ РИТУАЛЬНИХ ПОСЛУГ В УКРАЇНІ ТА ШЛЯХИ ЙОГО ВДОСКОНАЛЕННЯ

2025-08-06T22:39:49+00:00

Стаття присвячена комплексному аналізу правового регулювання інституту ритуальних послуг в Україні, виявленню проблем у реалізації чинного законодавства та розробці пропозицій щодо його вдосконалення. У роботі розглянуто основні нормативно-правові акти, що регулюють сферу ритуальних послуг, зокрема Закон України "Про поховання та похоронну справу" від 10 липня 2003 року № 1102-IV, Постанову Кабінету Міністрів України № 193 від 19 листопада 2003 року, Наказ Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України № 308 від 20 листопада 2018 року, а також місцеві нормативні акти. Детально проаналізовано зміст і сферу дії цих документів, їхні сильні сторони та недоліки.

У статті ідентифіковано ключові проблеми реалізації законодавства, такі як фрагментарність і неузгодженість нормативної бази, відсутність єдиних стандартів якості послуг, недостатній державний нагляд, обмежена доступність послуг для малозабезпечених верств населення та невідповідність сучасним суспільним викликам, зокрема екологічним і технологічним. Кожна проблема детально розкрита з прикладами практичних проявів і наслідків для громадян та суб’єктів господарювання.

На основі аналізу наукових праць вітчизняних дослідників (Л.В. Федюк, І.В. Басиста, Н.А. Берлач, О.П. Коваленко, Т.В. Семенюк, В.М. Петренко) висвітлено різні аспекти правового регулювання ритуальних послуг – від історичних передумов і соціальних функцій до екологічних і європейських стандартів. Наукові розробки підкреслюють необхідність систематизації законодавства, посилення соціальної підтримки та адаптації до сучасних тенденцій, однак вказують на брак комплексних досліджень у цій сфері.

Запропоновано напрями удосконалення законодавства: уніфікація нормативної бази шляхом внесення змін до Закону № 1102-IV і створення єдиного кодексу правил; розширення переліку послуг із урахуванням кремації, екологічних поховань і цифрових технологій; посилення державного нагляду через регулярні перевірки та санкції; удосконалення соціальної підтримки шляхом створення цільового фонду для компенсації витрат; гармонізація з європейськими нормами на основі досвіду країн ЄС, таких як Німеччина та Польща. Кожна пропозиція обґрунтована з урахуванням виявлених проблем, наукових розробок і міжнародних практик.

Стаття адресована науковцям, правникам, представникам органів державної влади та місцевого самоврядування, які займаються розробкою та вдосконаленням законодавства у сфері ритуальних послуг. Отримані результати можуть бути використані для підготовки нормативних актів, підвищення якості ритуальних послуг і забезпечення соціальних гарантій громадян України.

ПРОБЛЕМИ ПРОВАДЖЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ ЗАЙНЯТОСТІ В УКРАЇНІ У ПЕРІОД ВОЄННОГО СТАНУ

2025-08-06T22:54:41+00:00

Дослідження присвячене аналізу особливостей реалізації державної політики зайнятості в Україні в умовах військового стану. У роботі висвітлюються основні виклики, що виникають на ринку праці внаслідок воєнних дій, зокрема масове скорочення робочих місць, зміна економічних пріоритетів, вимушене переміщення громадян та зростання рівня безробіття. Проаналізовано ключові заходи, які впроваджує уряд для підтримки зайнятості населення, включаючи програми компенсації заробітних плат, перекваліфікацію, стимулювання створення нових робочих місць та підтримку підприємницької діяльності. Оцінено ефективність цих заходів та виявлено основні перешкоди для їхньої реалізації, серед яких недостатнє фінансування, складна безпекова ситуація та потреба у структурній адаптації ринку праці.

У дослідженні розглянуто динаміку безробіття в Україні під час військового стану, включаючи офіційні статистичні дані щодо кількості безробітних, пропозицій на ринку праці та змін у структурі зайнятості. Зокрема, відзначається зростання ролі жінок у різних секторах економіки через мобілізацію чоловіків, а також активізація процесів перекваліфікації та дистанційної роботи. Аналізуються фактори, що впливають на залучення ветеранів і осіб з інвалідністю до ринку праці, а також роль державної підтримки у цьому процесі.

Значна увага приділена ролі активних і пасивних заходів державного регулювання зайнятості. Досліджено механізми соціального захисту безробітних, фінансової підтримки роботодавців, стимулювання самозайнятості та розвитку малого і середнього бізнесу. Визначено необхідність адаптації нормативно-правової бази до нових умов, розширення програм професійного навчання та перекваліфікації, створення сприятливих умов для розвитку підприємництва, а також стимулювання внутрішньої трудової міграції. Окреслено перспективи інтеграції сучасних цифрових технологій у процеси працевлаштування та розвитку дистанційних форм зайнятості.

У висновках наголошується на необхідності комплексного підходу до реалізації державної політики зайнятості, що включає співпрацю уряду, бізнесу та міжнародних партнерів. Підкреслюється важливість стабільної правової бази, розробки довгострокових механізмів підтримки зайнятості, збереження та створення нових робочих місць, а також забезпечення соціального захисту населення. Зроблено висновки щодо перспектив розвитку ринку праці України в післявоєнний період, з урахуванням можливостей його відновлення та інтеграції в європейський економічний простір.

ДЕЯКІ ПРАКТИЧНІ ПИТАННЯ СПІВВІДНОШЕННЯ ЗАГАЛЬНОГО ТА СПЕЦІАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА В ЧАСТИНІ ВСТАНОВЛЕННЯ ЗМІНИ РОЗМІРУ ЗАРОБІТНОЇ ПЛАТИ КЕРІВНИКАМ ДЕРЖАВНИХ БАНКІВ

2025-08-06T23:01:12+00:00

У статті розглянуто судову практику щодо обмеження заробітної плати керівників державних банків відповідно до Закону України № 553-ІХ, а також співвідношення норм цього закону з положеннями трудового законодавства. Зокрема, аналізується справа за позовом керівника АТ КБ «Приват Банк» щодо стягнення заборгованості по заробітній платі за період із квітня по серпень 2020 року. Верховний Суд у своєму рішенні від 23 серпня 2023 року став на бік держави, визнавши імперативність положень закону про державний бюджет і обґрунтувавши обмеження винагороди членів правління державних банків як законне та обов’язкове. Водночас автор порушує питання правомірності пріоритетного застосування норм бюджетного законодавства над нормами трудового права, у тому числі нормами Кодексу законів про працю України та Закону України «Про оплату праці».

Окрему увагу приділено принципам правової визначеності, передбачуваності та правовладдя (верховенства права), які повинні дотримуватись під час вирішення спорів, що виникають між суб’єктами трудових правовідносин. Автор звертається до Рішення Конституційного Суду України від 18 червня 2020 року № 5-р(II)/2020, де акцентовано увагу на необхідності дотримання суддями класичних правових принципів при колізії норм однакового ієрархічного рівня: lex posterior derogat priori, lex specialis derogat generali, lex posterior generalis non derogat priori speciali. Недотримання цих засад на практиці може свідчити про формальне і небезпечне ігнорування базових принципів верховенства права.

Також у статті наведено аналіз ще однієї судової справи за позовом керівника АТ «Державний ощадний банк України», у якій Верховний Суд акцентував на договірній природі трудового контракту та застосуванні положень цивільного законодавства, зокрема статті 629 ЦК України, що гарантує обов’язковість виконання умов договору сторонами. Автор доводить, що контракт як особлива форма трудового договору є проявом поєднання державного і договірного регулювання трудових відносин. Така форма дозволяє сторонам погоджувати умови праці, у тому числі розмір винагороди, відповідно до принципу свободи договору, що є фундаментальним положенням цивільного та трудового права.

У контексті реалізації конституційного принципу свободи праці стаття розкриває динамічну природу трудових договірних зобов’язань, підкреслюючи, що свобода договору поширюється як на укладення, так і на зміну чи припинення договору. Автор посилається на сучасні правові доктрини, які трактують свободу договору не лише як право сторін укладати договір, а й як право змінювати умови співпраці у межах правового поля, з урахуванням принципів належного та реального виконання зобов’язань.

Таким чином, у статті обґрунтовується, що трудове законодавство України, зокрема КЗпП, забезпечує єдність правового регулювання праці та передбачає договірне регулювання умов трудової діяльності, однак судова практика інколи демонструє пріоритет імперативних норм бюджетного законодавства над приватноправовими засадами, що породжує правові суперечності. Автор наголошує на необхідності забезпечення балансу між державними інтересами та правами працівників, особливо у сфері контрактного регулювання трудових відносин у державному секторі. Стаття містить доктринальний і практичний аналіз ситуації, що склалася, та формулює рекомендації щодо послідовного і системного підходу до застосування правових норм у подібних трудових спорах.

АДМІНІСТРАТИВНІ ФОРМИ І МЕТОДИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ ПІДПРИЄМНИЦТВА

2025-08-06T23:17:44+00:00

У статті досліджуються форми та методи адміністративного впливу як інструменти забезпечення економічної безпеки підприємницької діяльності. Зосереджено увагу на нормативно-організаційних, контрольно-наглядових, дозвільно-реєстраційних, консультативних і превентивних формах адміністративної діяльності, а також на їх впливі на формування безпечного бізнес-середовища. Запропоновано структурно-функціональний підхід до класифікації методів державного впливу у сфері публічного управління економічною безпекою.

У статті розглянуто адміністративно-правовий вимір механізмів забезпечення економічної безпеки підприємництва як одного з ключових напрямів сучасного публічного управління. Авторка аналізує правову природу адміністративних форм і методів, які застосовуються органами виконавчої влади до суб’єктів господарювання в умовах економічної нестабільності, трансформаційного переходу та зовнішньої агресії.

У фокусі дослідження класифікація адміністративних форм: наглядово-контрольні, дозвільні, реєстраційні, координаційні та фіскальні. Визначено методи адміністративного впливу: нормативно-регуляторні, інспекційно-запобіжні, інструменти публічних сервісів, механізми відповідальності. Особливу увагу приділено визначенню балансу між примусом і сервісністю, а також питанню легітимності втручання у приватну господарську ініціативу.

Розглянуто роль таких інституцій, як Державна податкова служба, Антимонопольний комітет, Державна регуляторна служба, Служба фінансового моніторингу та місцеві державні адміністрації. Аргументовано, що адміністративні засоби в системі забезпечення економічної безпеки повинні відповідати принципам правової визначеності, пропорційності, відкритості та інституційної підзвітності.

Стаття пропонує авторське бачення ефективного адміністративно-правового механізму як поєднання запобіжних (превентивних), стабілізуючих та компенсаційних заходів, орієнтованих на довгострокову економічну стійкість малого і середнього бізнесу.

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ІНДУСТРІАЛЬНИХ ПАРКІВ В УКРАЇНІ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ: ВИКЛИКИ, ПРОГАЛИНИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ

2025-08-06T23:31:22+00:00

У статті досліджується нормативно-правова база, що регулює створення та функціонування індустріальних парків в Україні. Проаналізовано зміст та структуру Закону України «Про індустріальні парки», Стратегію розвитку індустріальних парків на 2023-2030 роки, інші розпорядження КМУ, відповідні новели у досліджуваній сфері, а також аналогічні практики ЄС. Досліджено сучасний стан та динаміку створення й функціонування індустріальних парків в Україні. Увага приділена окремим елементам організаційно-правового механізму функціонування індустріальних парків в Україні, зокрема, податковим й митним стимулам, особливостям залученню інвесторів та правовим недолікам та колізіям, що гальмують розвиток індустріальних парків як на загальнодержавному, так і місцевому рівнях. Наголошено на потребах в: оптимізації адміністративних процедур в питаннях реєстрації й дерегуляції функціонування індустріальних парків в Україні; правовій визначеності статусу учасників означених технологічних парків; запровадженні інструментів державно-приватного партнерства для реалізації комплексних інфраструктурних проєктів у межах парків; дієвому державному стимулюванні облаштування та функціонування індустріальних парків й забезпеченні балансу земельного законодавства власне з інтересами індустріального розвитку. Підсумовано, що ефективне правове регулювання створення й функціонування індустріальних парків в Україні наразі постає вкрай важливим задля економічного зростання, регіональної стійкості та ефективної повоєнної відбудови України.

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДЕРЖАВНОГО СТРАХУВАННЯ ОБ’ЄКТІВ КРИТИЧНОЇ ІНФРАСТРУКТУРИ

2025-08-07T10:04:48+00:00

У статті досліджено правові засади державного страхування об’єктів критичної інфраструктури як інструменту підвищення стійкості економічної та соціальної системи країни. Розглянуто понятійно-термінологічний апарат, визначений у Законах України «Про страхування», «Про критичну інфраструктуру», що обґрунтовує необхідність обов’язкового залучення держави до покриття ризиків надзвичайних ситуацій, техногенних аварій, кіберзагроз і військових дій. Виокремлено ключові проблемні питання: нечіткість кола застрахованих об’єктів і класифікації ризиків, дефіцит актуарної інформації й узгодженої методики розрахунку страхових премій, а також виклики взаємодії з приватними страховими компаніями в умовах обмежених бюджетних ресурсів.

Передбачено встановлення обов’язкового механізму co-insurance між державою й приватними страховиками, узгодження квот участі та стандартів капіталу для приватних учасників пулу перестрахування. Окремо обґрунтовано необхідність автоматизованої взаємодії між Реєстром об’єктів критичної інфраструктури та Державним страхових фондом для оперативного оновлення відомостей, коректного нарахування страхових внесків і прискореного проведення виплат.

Особливо наголошено на важливості врахування воєнного стану: запропоновано внести до законодавства окремі норми про покриття збитків від бойових дій із формуванням надзвичайного резерву поза щорічним бюджетом і спрощеними процедурами co-insurance. Запровадження комплексних нормативних рішень у сфері державного страхування об’єктів критичної інфраструктури сприятиме стійкості держави до зовнішніх і внутрішніх загроз, оптимізації витрат на відновлення та формуванню прозорих і передбачуваних правил гри для учасників ринку страхових послуг.

Визначено, що державне страхування об’єктів критичної інфраструктури — це система обов’язкових правових та фінансових механізмів, за якими держава гарантує відшкодування збитків, що можуть виникнути внаслідок надзвичайних ситуацій (стихійні лиха, техногенні аварії, кібератаки, бойові дії тощо), на стратегічних об’єктах економіки й соціальної сфери.

КОМПАРАТИВІСТСЬКИЙ АНАЛІЗ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО СТАТУСУ ВИКОНАВЦІВ ЗА ЗАКОНОДАВСТВО РЕСПУБЛІКИ ПОЛЬЩА ТА УКРАЇНИ

2025-08-07T10:25:40+00:00

У статті здійснюється компаративістський аналіз адміністративно-правового статусу виконавців за законодавством Республіки Польща та України з метою виявлення спільних рис, відмінностей та перспектив удосконалення інституту виконання судових рішень у межах національних правових систем. Зазначається, що ефективне функціонування системи примусового виконання рішень суду є необхідною умовою утвердження верховенства права, забезпечення прав і свобод людини, а також зміцнення довіри до судової системи загалом. У зв’язку з цим порівняння досвіду України та Польщі, як держав, що пройшли різні етапи реформування виконавчої служби, має важливе теоретичне і практичне значення.

Автор аналізує правовий статус виконавців у кожній із країн, структуру органів примусового виконання, підзвітність, порядок призначення, професійні вимоги, дисциплінарну відповідальність, гарантії незалежності та контролю. У Республіці Польща функціонує інститут судових виконавців (komornik sądowy), який має змішаний характер – вони не є державними службовцями, але діють у межах публічного мандата та під наглядом суду. В Україні після реформи 2016 року поряд з державними виконавцями діють приватні, однак система ще стикається з численними викликами, зокрема у сфері контролю, професійного добору та підзвітності.

У результаті аналізу зроблено висновок, що польський досвід може бути корисним для подальшого вдосконалення інституту виконавців в Україні, зокрема в частині підвищення професіоналізму, фінансової автономії, а також забезпечення прозорого контролю та відповідальності. Наголошується на необхідності адаптації кращих європейських практик у межах процесу наближення українського законодавства до правових стандартів Європейського Союзу. У статті обґрунтовано пропозиції щодо подальшого розвитку правового статусу виконавців як ключової ланки в реалізації рішень судів.

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ДІЯЛЬНОСТІ КОМУНАЛЬНИХ ПІДПРИЄМСТВ У КОНТЕКСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ СУЧАСНОЇ ДЕРЖАВНОЇ РЕГІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ

2025-08-07T10:37:16+00:00

У статті розглянуто адміністративно-правові засади функціонування комунального сектору в площині здійснення державної регіональної політики. Комунальні підприємства розглядаються як ключова складова публічного управління, що сприяє підвищенню стандартів життя населення та реалізації стратегічних пріоритетів на регіональному рівні. Їхня діяльність забезпечує оперативне реагування на локальні виклики, розвиток інфраструктури й підтримку соціально-економічного зростання територій.

Доведено, що наявна вітчизняна правозастосовна практика засвідчує низку системних проблем: невизначеність організаційно-правового статусу підприємств, неповнота законодавчого регулювання, а також суперечність між економічною природою діяльності та управлінською підзвітністю. Означені дисбаланси суттєво ускладнюють належне адміністрування. Актуальність проблеми посилюється в умовах децентралізації, зростання безпекових ризиків та обмеженості фінансових ресурсів.

Здійснено аналіз нормативної основи регламентації роботи суб’єктів комунальної форми власності, з-поміж яких Конституція України, законодавчі акти «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про засади державної регіональної політики», «Про приватизацію державного і комунального майна», «Про публічні закупівлі», а також положення бюджетного та податкового кодексів. Серед актуальних законодавчих змін особливої уваги заслуговує перехід від господарського відання до інституту узуфрукту, що істотно змінює механізми управління майном.

Серед визначальних викликів виокремлено фінансову нестабільність і високу залежність вказаних суб’єктів господарювання від міжбюджетних трансфертів. Це зумовлює дефіцит обігових коштів, стримує залучення інвестицій, уповільнює оновлення матеріально-технічної бази. Значною проблемою залишається фізичне зношення інфраструктури, насамперед у сферах житлово-комунального господарства та пасажирських перевезень.

Обгрунтована позиція з гарантування повноцінної участі комунального сектору в реалізації державної регіональної політики шляхом впровадження комплексного підходу. Основою має стати модель, що поєднує економічну самостійність, управлінську гнучкість і публічну підзвітність. Передбачено створення дієвих стимулів до розробки інновацій, утвердити ширшу оперативну автономію юридичних осіб при збереженні засобів зовнішнього контролю, запровадити стандарти доброчесності та прозорості. Лише за таких умов можливе формування стійких механізмів місцевого розвитку, заснованої на засадах транспарентності роботи.

ПАРЛАМЕНТСЬКИЙ КОНТРОЛЬ ЯК ОДИН ІЗ ВИДІВ ДЕРЖАВНОГО КОНТРОЛЮ ЗА ДІЯЛЬНІСТЮ МІНІСТЕРСТВА ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ ЩОДО ОХОРОНИ ПРАВ ЛЮДИНИ

2025-08-07T10:44:49+00:00

Стаття присвячена розкриттю специфіки здійснення парламентського контролю як одного із видів державного контролю за діяльністю Міністерства юстиції України у сфері охорони прав людини, оскільки одним із основних завдань Міністерства є захисті прав і свобод громадян, забезпечуючи реалізацію правової політики держави, контроль за виконанням законодавства та співпрацю з міжнародними організаціями.

Встановлено, що Державний контроль здійснюється органами державної влади, відіграє ключову роль у забезпеченні соціально-економічного розвитку, стабільності держави та дотриманні прав, свобод та інтересів громадян, відповідно виділяються різновиди державного контролю.

Виходячи зі специфіки діяльності Міністерства юстиції, виділено класифікацію форм парламентського контролю та розкрито їх сутність.

Актуалізовано, що сутність парламентського контролю передусім полягає в оцінці з боку парламенту у визначених законодавством формах роботи окремих органів, в контексті нашого дослідження - Мін’юста.

Вказано, що охорона прав людини є основою демократії, без якої неможливо побудувати справедливе та відкрите суспільство, відповідно – державний контроль у цій сфері полягає у тому, що держава зобов’язана гарантувати, що її органи, посадові особи ставляться з повагою до прав та свобод людини та громадянина, а в разі їх порушення – проводити заходи для їх відновлення.

Резюмовано, що парламентський контроль — це система заходів, за допомогою яких Верховна Рада України здійснює нагляд за діяльністю органів виконавчої влади, правоохоронних органів, державних підприємств та інших установ, щоб забезпечити дотримання законів, принципів демократії, прозорості та підзвітності.

СУБ’ЄКТИ ГРОМАДСЬКОГО КОНТРОЛЮ ЗА ДІЯЛЬНІСТЮ ОРГАНІВ СУДОВОЇ ВЛАДИ: АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ

2025-08-07T10:50:48+00:00

У статті досліджено систему суб’єктів громадського контролю за судовою владою в Україні. Наголошено, що у демократичному суспільстві судова влада виконує ключову функцію — забезпечує справедливість, захищає права громадян та гарантує верховенство права. З огляду на існуючі проблеми функціонування судової системи в Україні, особливої актуальності набуває інститут громадського контролю. Судова система не може бути повноцінною без дієвого громадського контролю, який є необхідною умовою її прозорості, неупередженості та ефективності. Акцентовано, що громадянське суспільство дедалі активніше впливає на формування стандартів доброчесності суддів, підвищення прозорості судового процесу та довіри до правосуддя.

Проведено дослідження інституту громадського контролю за судовою владою в Україні. Проаналізовано поняття громадського контролю, окреслено коло основних суб’єктів, які мають право здійснювати нагляд та оцінку діяльності судової системи, охарактеризовано механізми їхньої участі в процесі забезпечення прозорості та доброчесності судочинства. Зроблено акцент на ролі Громадської ради доброчесності, громадських організацій і засобів масової інформації в системі стримувань і противаг у демократичному суспільстві. Висвітлено роль громадських організацій, засобів масової інформації, окремих інститутів, зокрема Громадської ради доброчесності, а також проаналізовано виклики та перспективи у цій сфері.

ОСНОВНІ ЗАСАДИ ПРОТИМІННОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ

2025-08-07T11:00:17+00:00

У статті висвітлено основні виклики та проблеми протимінної діяльності в Україні в сучасних умовах. Здійснено короткий огляд становлення протимінної діяльності як комплексного правового інституту та одного з найвідоміших видів міжнародної допомоги. Мета статті полягає у розгляді визначальних засад протимінної діяльності в Україні на підставі поглядів науковців, міжнародних стандартів та чинного законодавства. Здійснено порівняльний аналіз визначень протимінної діяльності, встановлених Організацією Об’єднаних Націй у Міжнародних стандартах протимінної діяльності та Законом України від 06.12.2018 № 2642-VIII «Про протимінну діяльність в Україні». Визначено, що основні засади протимінної діяльності першочергово полягають у дотриманні законності під час її здійснення. Важливим з огляду на значну кількість можливих операторів протимінної діяльності (підрозділи державних органів, суб’єкти господарювання різних форм власності, у тому числі міжнародні та іноземні) є рівність між ними. Держава є основним суб’єктом регулювання сфери та формування політик, підтримки, контролю, міжнародної взаємодії. Розглянуто основні положення, мету, цілі та етапи реалізації Національної стратегії протимінної діяльності на період до 2033 року. Окрему увагу приділено Конвенції ООН від 18.09.1997 р. про заборону застосування, накопичення запасів, виробництва і передачі протипіхотних мін та про їхнє знищення, відомої як Оттавська конвенція, а також новим геополітичним викликам, які обумовили прийняття Резолюції Ради 58/22 про вплив протипіхотних мін на повне забезпечення всіх прав людини, якою засвідчено підтримку Оттавської конвенції у критичний час.

ПРАВОВІ ЗАСАДИ ПРОТИДІЇ КОРУПЦІЇ: МЕХАНІЗМИ ДЕКЛАРУВАННЯ, ВИЯВЛЕННЯ КОНФЛІКТУ ІНТЕРЕСІВ ТА ЇХ ЕФЕКТИВНІСТЬ

2025-08-07T11:09:24+00:00

У статті здійснено комплексний правовий аналіз чинних механізмів запобігання корупції в Україні, зосереджений на системі електронного декларування та врегулювання конфлікту інтересів. Підкреслюється, що попри значний прогрес у формуванні антикорупційної нормативно-правової бази, інституційного забезпечення та міжнародної підтримки реформ, рівень корупції в Україні залишається загрозливо високим, а громадська довіра до державних інституцій – низькою. Такий стан речей зумовлений низкою чинників, серед яких: формалізація правозастосовної практики, відсутність реальних санкцій за порушення законодавства, технічні труднощі функціонування системи декларування, а також слабкий рівень етичної культури серед посадовців.

Особливу увагу приділено діяльності Національного агентства з питань запобігання корупції (НАЗК), яке виконує координаційну роль у реалізації державної антикорупційної політики. Проаналізовано функціональні напрями його діяльності: контрольний, нормотворчий, координаційно-методичний та комунікаційний. Встановлено, що ефективність НАЗК напряму залежить від рівня його інституційної незалежності, ресурсного забезпечення, політичної підтримки та співпраці з громадянським суспільством. Розглянуто специфіку функціонування системи е-декларування, зокрема її впровадження з 2016 року, технічну організацію та обсяг відомостей, які мають зазначатися в декларації. Водночас наголошено на слабкій ефективності перевірок, обмеженості доступу до реєстрів і формальному ставленні декларантів до цієї процедури.

Також проаналізовано правові засади виявлення та врегулювання конфлікту інтересів. Розмежовано поняття реального та потенційного конфлікту, окреслено механізми його самостійного і зовнішнього врегулювання, передбачені законодавством. Виявлено проблеми у правозастосовній практиці, серед яких — нерозуміння посадовцями сутності конфлікту інтересів, страх перед викриттям, формалізм у діях уповноважених осіб. Окреслено шляхи удосконалення правових інструментів запобігання корупції, включно з технічною модернізацією реєстрів, посиленням санкцій за порушення, розвитком інституту викривачів та залученням громадськості до моніторингу доброчесності.

Зроблено висновок про необхідність комплексного підходу до реформування антикорупційної системи, який поєднує правові, інституційні, етичні та освітні засади й відповідає європейським стандартам належного врядування.

ПРАВОВІ ЗАСАДИ ДІЯЛЬНОСТІ КРИПТОВАЛЮТНИХ БІРЖ

2025-08-07T11:20:08+00:00

У статті досліджено стан нормативно-правового регулювання діяльності криптовалютних бірж в Україні в умовах цифровізації фінансового сектору. Визначено ключові законодавчі акти, що регламентують обіг віртуальних активів, зокрема Закон України «Про віртуальні активи», а також законопроєкти щодо внесення змін до Податкового кодексу. Проведено аналіз актуальних нормативних ініціатив, їх переваг і ризиків для учасників ринку.

Звернуто увагу на основні проблеми, що стримують імплементацію правового регулювання криптовалютних бірж в Україні, серед яких: відсутність підзаконних актів, блокування операцій через банківську систему, правова невизначеність та недосконалість режиму фінансового моніторингу. Досліджено вплив регуляторних обмежень Національного банку України на діяльність криптобірж та адаптацію біржових платформ до умов peer-to-peer моделі.

Розглянуто типологію криптовалютних бірж, централізованих (CEX), децентралізованих (DEX) і гібридних платформ, із наведенням прикладів найактивніших гравців ринку. Акцентовано на необхідності гармонізації українського законодавства з міжнародними стандартами для забезпечення прозорості, безпеки та стабільного розвитку ринку віртуальних активів.

У статті обґрунтовано доцільність термінового законодавчого втручання, спрямованого на запуск процедури авторизації криптобірж, визначення податкового режиму, запровадження вимог до кібербезпеки та протидії відмиванню коштів. Зроблено висновок про потенціал розвитку криптовалютного ринку в Україні за умов чіткого і стабільного правового поля.

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ДІЯЛЬНОСТІ ВІЙСЬКОВИХ КАПЕЛАНІВ У ЗАБЕЗПЕЧЕННІ ДУХОВНОЇ ПІДТРИМКИ ОСІБ З ІНВАЛІДНІСТЮ

2025-08-08T00:12:21+00:00

У статті досліджується правова природа та функціональне призначення інституту військового капеланства в системі публічного адміністрування України. Зазначається, що національна модель капеланства сформувалася у відповідь на безпрецедентні виклики, спричинені повномасштабною збройною агресією, і трансформувалася з неформального душпастирства у нормативно закріплений інститут. Автор обґрунтовує, що військове капеланство сьогодні виконує не лише релігійну, а й безпосередньо гуманітарну функцію, що має важливе значення в умовах мобілізаційної економіки та тривалої гібридної війни.

Розкрито ключові положення чинного законодавства, зокрема акцентовано увагу на положеннях Закону України «Про Службу військового капеланства» в редакції від 01.01.2023 № 2845-IX, у якому закріплено статус військового капелана, порядок отримання мандата, вимоги до кандидатів та організаційну структуру Служби. Здійснено аналіз дуалістичного характеру правового статусу капелана як особи, яка одночасно виконує функції публічної служби та представляє інтереси релігійної організації. Визначено, що модель подвійного підпорядкування, а саме: адміністративного і духовного, що потребує чіткішого нормативного врегулювання.

Особливу увагу приділено проблематиці забезпечення духовної підтримки осіб з інвалідністю, зумовленою збройними діями. Вказано на зростання кількості ветеранів війни, які зазнали інвалідизації, а також цивільних осіб, що потребують довготривалої реабілітації, включно з духовною. Показано, що в реальних умовах капелани виконують функції, які виходять за межі передбачених законодавством, зокрема беруть участь у підтримці осіб з посттравматичними розладами, втратами кінцівок, внутрішніми кризами і відчуттям екзистенційної пустоти.

Автор доводить, що за відсутності державної політики у сфері духовної реабілітації осіб з інвалідністю значна частина функцій делегується або релігійним організаціям, або виконується в рамках ініціативного, напівформального служіння. Аргументується доцільність нормативного розширення меж діяльності Служби військового капеланства, а також інтеграції капеланів до структури медичних, реабілітаційних і соціальних установ. Визначено потребу в розробленні державних стандартів духовної опіки для осіб з інвалідністю.

Порушено проблему фахової підготовки капеланів до роботи з уразливими категоріями осіб. Обґрунтовано, що традиційна релігійна освіта не є достатньою для здійснення служіння в умовах військово-медичних реалій. Запропоновано впровадження сертифікаційних навчальних програм із залученням знань з клінічної психології, кризового консультування, етики медичної допомоги, соціальної роботи та норм гуманітарного права. Наголошено, що лише міждисциплінарна підготовка забезпечить ефективну й безпечну взаємодію капелана з особами, які мають досвід важкої травматизації.

Зроблено висновок, що інституційна інтеграція капеланської служби у сферу реабілітації осіб з інвалідністю є не лише правовою, а й соціально-моральною необхідністю, яка відповідає конституційним цінностям України. Капеланство має розглядатися як інструмент гуманітарної відповіді держави на воєнну катастрофу, що поєднує адміністративну спроможність, моральну легітимність та духовну чутливість. Запропоновані у статті підходи можуть слугувати основою для оновлення нормативної бази, розвитку міжвідомчої співпраці та побудови ефективної державної політики поствоєнної реінтеграції.

ОСОБЛИВОСТІ НОРМАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ В СФЕРІ МІСТОБУДУВАННЯ УКРАЇНИ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ

2025-08-08T09:53:51+00:00

Актуальність теми зумовлена умовами, в яких опинилася Україна внаслідок повномасштабного російського вторгнення. Зокрема мова йде про масове знищення прифронтових міст та житлового фонду в цілому. Розроблення якісної моделі нормативно-правового регулювання містобудівної діяльності в умовах воєнного стану та повоєнної відбудови виступає не тільки викликом часу, але й терміновою необхідністю для забезпечення якісного процесу життєдіяльності громадян на території нашої держави. У статті в загальному описано нормативно-правову базу, яка існує у сфері містобудівної діяльності та визначено дефініцію «містобудування», опосередковано основну мету містобудування в якості явища. Закцентовано увагу на наявності широкого кола субʼєктів, можливості громадських обговорень для здійснення прозорого та якісного процесу планування та на чітку правову регламентацію. Зазначено, що цифровізація є рухомим механізмом у модернізації містобудівної сфери та забезпеченні її прозорості. Підбито підсумки функціонування Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва та наголошено на мінімізації бюрократичних процедур на усіх етапах будівництва. Зазначено, що у результаті ведення активних бойових дій на території України зростає необхідність для створення безперешкодного життєвого середовища для усіх груп населення, включаючи осіб з інвалідністю. Висвітлено нормативну проблематику у пристосуванні існуючої забудови до вимог інклюзивності. Встановлено, що велика кількість громадян офіційно визнається особами з інвалідністю, тому розроблення нормативної бази, яка дозволяє реалізовувати право на доступне життєве середовище для маломобільних груп населення є не просто нагальною потребою, а завданням для держави. Коротко описано флагманський проект Міністерства розвитку громад та територій України «Рух без барʼєрів». Відтак, результати дослідження можуть використовуватися з метою подальшої розробки доктринальних підходів до вдосконалення основних засад адміністративно-правового регулювання містобудівної діяльності в Україні в умовах воєнного стану та повоєнної відбудови.

ВПЛИВ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ НА СУБ’ЄКТИ ПУБЛІЧНОГО АДМІНІСТРУВАННЯ У СФЕРІ ТОРГОВЕЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

2025-08-18T17:10:38+00:00

У статті розглянуто сучасні підходи до сутності поняття «суб’єкти публічного адміністрування» та сформульовано авторське визначення поняття «суб’єкт публічного адміністрування у сфері торговельної діяльності».

Звернуто увагу на те, що зміст категорії «суб’єкт публічного адміністрування» полягає в тому, що відображає статус суб’єкта владних повноважень, якого законом наділено повноваженнями здійснювати публічне адміністрування, тобто надавати адміністративні послуги чи здійснювати виконавчо-розпорядчу діяльність у торговельній сфері.

На підставі висновків фахівців у галузі адміністративного права виокремлено характерні ознаки суб’єктів публічного адміністрування, діяльність яких спрямована на забезпечення торговельної діяльності. Зауважено, що в науці адміністративного права усталеним є поділ суб’єктів публічного адміністрування на: 1) органи державної виконавчої влади; 2) органи місцевого самоврядування; 3) суб’єктів делегованих повноважень.

Відповідно до зазначеного поділу визначено суб’єктів публічного адміністрування, що наділені повноваженнями в торговельній сфері. Виходячи з об’єму повноважень цих органів, класифіковано зазначених суб’єктів на: тих, що здійснюють публічне адміністрування на загальнодержавному рівні та тих, що здійснюють публічне адміністрування на місцевому рівні. Охарактеризовано роль та повноваження кожного із суб’єктів публічного адміністрування наділених повноваженнями в торговельній сфері.

РОЛЬ РАДИ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ І ОБОРОНИ УКРАЇНИ У ФОРМУВАННІ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ

2025-08-18T18:17:33+00:00

У статті здійснено комплексний аналіз інституційної ролі Ради національної безпеки і оборони України (РНБО) у формуванні та реалізації державної політики у сфері інформаційної безпеки в умовах зростаючих викликів гібридної війни, інформаційно-психологічного впливу та кіберзагроз. Автором розкрито правову основу функціонування РНБО як координаційного центру з питань національної безпеки, зокрема в інформаційній сфері, з урахуванням норм Конституції України та профільного законодавства. Визначено основні функції РНБО у зазначеній сфері, серед яких: стратегічне планування, міжвідомча координація, аналітичне забезпечення, ініціювання нормативно-правових змін та оперативне реагування на загрози в інформаційному просторі.

Особливу увагу приділено діяльності Національного координаційного центру кібербезпеки як робочого органу РНБО, що відіграє ключову роль у моніторингу, оцінці та нейтралізації кіберінцидентів. Розглянуто функціональні завдання НКЦК, включно з управлінням національною системою кіберзахисту, координацією міждержавної інформаційної взаємодії, обміном даними між суб’єктами кібербезпеки та приватним сектором. Проаналізовано інституційні механізми взаємодії РНБО з основними суб’єктами сектору безпеки і оборони України, такими як Служба безпеки України, Міністерство оборони, Державна служба спеціального зв’язку та захисту інформації України, Міністерство цифрової трансформації тощо.

Окремо висвітлено питання удосконалення інституційної діяльності РНБО в умовах інформаційної агресії з боку російської федерації, що проявляється у системному поширенні фейкових наративів та маніпулятивної інформації. Автор підкреслює, що вказані загрози зумовлюють необхідність поглиблення стратегічного підходу до інформаційної безпеки на державному рівні. У цьому контексті обґрунтовано доцільність оновлення нормативно-правової бази, впровадження нових стандартів інформаційної безпеки, активізації аналітичної діяльності РНБО, створення національних технологічних рішень для захисту інформаційної інфраструктури. Зроблено висновок про те, що лише за умов комплексного, міжвідомчо скоординованого підходу РНБО може ефективно виконувати свою роль у забезпеченні інформаційної безпеки, зокрема шляхом аналітичного прогнозування загроз, нормативного регулювання та інституційної інтеграції вітчизняної системи кіберзахисту в міжнародні безпекові формати.

ЗАХИСТ ПЕРСОНАЛЬНИХ ДАНИХ ЯК СКЛАДОВА НАЦІОНАЛЬНОЇ ТА ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ: ПОНЯТТЯ ТА СУТНІСТЬ

2025-08-18T18:25:49+00:00

У статті розглянуто значення захисту персональних даних у контексті забезпечення національної та інформаційної безпеки держави, проаналізовано правове регулювання у цій сфері.

У зв’язку зі стрімким розвитком цифрових технологій, широким використанням інформаційно-комунікаційних систем і поширенням електронного урядування, персональні дані громадян стали об’єктом підвищеного інтересу не лише з боку державних органів, а й приватного сектору. Зростаюча кількість кібератак, витоків даних та несанкціонованих втручань у цифрові системи свідчить про актуальність питання захисту персональної інформації як компонента інформаційної та національної безпеки. Це зумовлює необхідність ефективного правового та організаційного механізму захисту такої інформації

Захист персональних даних вже давно вийшов за межі виключно приватно-правового регулювання і став важливим елементом національної та інформаційної безпеки. Саме тому вивчення сутності цього явища, аналіз нормативно-правової бази та виявлення практичних проблем є надзвичайно важливим для формування ефективної державної політики у сфері захисту персональної інформації.

Захист персональних даних є важливим чинником реалізації права на приватність та одночасно – інструментом зміцнення національної та інформаційної безпеки в умовах цифрової трансформації суспільства. Ефективна система захисту персональних даних має базуватись на балансі між інтересами особи та публічними потребами держави. Необхідним є не лише посилення законодавчого регулювання, а й розвиток інституційного механізму контролю, просвіта населення та впровадження сучасних кіберзахисних технологій.

ОСОБЛИВОСТІ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО ГАРАНТУВАННЯ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА ОРГАНАМИ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ ПІД ЧАС ДІЇ ВОЄННОГО СТАНУ

2025-08-18T18:36:42+00:00

У статті на підставі аналізу нормативно-правових актів та доктринальних розробок здійснено комплексний аналіз діяльності органів місцевого самоврядування у сфері адміністративно-правового гарантування прав і свобод людини і громадянина в період дії правового режиму воєнного стану. Акцентовано увагу на актуальності обраної тематики, з огляду на необхідність адаптації системи органів місцевого самоврядування до надзвичайних умов, які виникли внаслідок збройної агресії російської федерації проти України.

Проаналізовано наукові підходи до визначення поняття місцевого самоврядування та наведено його законодавчу дефініцію. Охарактеризовано основні повноваження органів місцевого самоврядування у сфері адміністративно-правового гарантування прав і свобод людини і громадянина, а також запропоновано здійснити їх класифікацію на правотворчі, контрольні, забезпечувальні та комунікаційні повноваження.

Значну увагу приділено особливостям взаємодії між органами місцевого самоврядування і військовими адміністраціями, визначено проблеми правового регулювання, серед яких виокремлено ризики дублювання чи втрати повноважень. Досліджено основні напрямки діяльності органів місцевого самоврядування, спрямовані на гарантування прав і свобод громадян в умовах воєнного стану, зокрема, забезпечення гуманітарної підтримки населення, здійснення прийому, реєстрації та розміщення внутрішньо переміщених осіб, виконання превентивних функції у співпраці з поліцією та військовими адміністраціями, створення умов для реалізації права громадян на звернення, тощо.

Відмічено низку проблем у діяльності дослідженого інституту в умовах воєнного стану та сформульовано практичні рекомендації, спрямовані на поліпшення механізмів захисту прав людини на місцевому рівні, зокрема через удосконалення нормативної бази, розмежування повноважень, цифрову трансформацію управління, можливість дистанційного обслуговування, залучення громадськості до ухвалення рішень та посилення кадрового потенціалу. Зроблено висновок про те, що навіть в умовах війни органи місцевого самоврядування залишаються одним із ключових гарантів прав людини, а їх ефективність потребує всебічної підтримки та розвитку.

ОСОБЛИВОСТІ ЗАСОБІВ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОГО ЗАХИСТУ ОСІБ З ІНВАЛІДНІСТЮ ВНАСЛІДОК ВІЙНИ

2025-08-18T18:50:12+00:00

У статті розкрито ключові аспекти адміністративно-правового захисту осіб з інвалідністю внаслідок війни в Україні, акцентуючи увагу на специфіці використання адміністративно-правових засобів у сучасних умовах. Внаслідок повномасштабної збройної агресії проти України значно зросла кількість громадян, які отримали інвалідність унаслідок поранень, контузій або психологічних травм. Це, в свою чергу, створює додаткове навантаження на державну систему забезпечення прав, соціальної адаптації та інтеграції таких осіб. У цьому контексті постає необхідність переосмислення та вдосконалення адміністративно-правових механізмів, спрямованих на їх захист.

Зазначено, що ефективне функціонування адміністративно-правових засобів можливе лише за умов чіткої нормативно-правової бази, належного інституційного забезпечення, а також взаємодії між органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, соціальними службами, громадськими організаціями та міжнародними партнерами. Автором проаналізовано чинне законодавство, зокрема положення Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», Кодексу України про адміністративні правопорушення, Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» та інші акти, що визначають обсяг гарантій для осіб цієї категорії.

Увагу зосереджено на таких засобах адміністративно-правового захисту, як: звернення до органів державної влади та місцевого самоврядування, оскарження дій чи бездіяльності органів публічного адміністрування, захист прав через Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, участь у програмах державної підтримки та адаптації. Окремо окреслено недоліки в реалізації таких засобів, зокрема — бюрократизацію процедур, брак фахівців, недостатню цифровізацію адміністративних послуг та слабку інституційну спроможність окремих територіальних громад.

У підсумку зазначено, що сучасний стан адміністративно-правового захисту осіб з інвалідністю внаслідок війни потребує комплексного оновлення підходів, орієнтованих на гідність, соціальну інклюзію, рівність можливостей і дотримання прав людини відповідно до стандартів міжнародного права.

ПОЛІТИКА ВЛАСНОСТІ ЩОДО КОМУНАЛЬНИХ ПІДПРИЄМСТВ, УСТАНОВ, ОРГАНІЗАЦІЙ ТА ЇЇ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ

2025-08-18T19:01:18+00:00

Статтю присвячено проблематиці політики власності щодо комунальних підприємств, установ, організацій, з’ясуванню її загальної характеристики та адміністративно-правового аспекту.

Відзначено, що попри значну чисельність комунальних підприємств, установ, організацій, яка перевищує кількість державних, та наявність низки проблем, якими супроводжується їх діяльність, приклади впровадження політик власності, як загальнодержавного (урядового), так і місцевого (муніципального) рівнів, для таких суб’єктів станом на сьогодні відсутні.

Визначено, що політика власності щодо комунальних підприємств, установ, організацій повинна бути дворівневою – включати загальнодержавний (урядовий) та місцевий (муніципальний) рівні. Загальнодержавна (урядова) політика власності має комплексно визначати загальні засади управління вказаними об’єктами комунальної власності й обґрунтовувати винятковість відповідної комунальної власності, а місцева (муніципальна) – засади управління конкретизувати, у тому числі обґрунтовувати доцільність залишення їх у власності територіальних громад, визначати цілі й основні напрямки діяльності, окреслювати роль та функції органів місцевого самоврядування як власників.

Запропоновано місцеві (муніципальні) політики власності поділяти за сферою дії на загальні (для всіх підприємств, установ, організацій, що перебувають у власності відповідної територіальної громади) та індивідуальні (для окремого підприємства, установи, організації).

Зроблено висновок, що адміністративно-правовий аспект політики власності щодо комунальних підприємств, установ, організацій полягає в тому, що вона має існувати у формі підзаконного нормативно-правового акта (мати формальне вираження) та, відповідно, бути заходом цільового адміністративно-правового регулювання у сфері управління об’єктами комунального майна, що здійснюється уповноваженими центральними органами виконавчої влади й органами місцевого самоврядування.

ДОКАЗИ ТА ДОКАЗУВАННЯ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ УКРАЇНИ: ВИКЛИКИ СУДОВОЇ РЕФОРМИ

2025-08-18T19:07:19+00:00

У статті досліджується система доказування в адміністративному судочинстві України з урахуванням сучасних викликів, що постають у процесі судової реформи, цифровізації правосуддя та необхідності дотримання високих стандартів доведення у публічно-правових спорах. Особлива увага приділяється поєднанню матеріального й процесуального компонентів поняття доказу, що забезпечує як змістовну достовірність, так і правову допустимість доказової інформації.

Здійснено огляд наукових підходів до визначення поняття «доказ» у контексті адміністративного процесу. Акцент зроблено на принципах змагальності, офіційного з’ясування обставин справи, презумпції добросовісності суб’єкта владних повноважень та рівності сторін. Розкрито актуальні проблеми забезпечення рівного доступу до доказів, особливо у справах проти органів влади, коли громадяни часто позбавлені можливості повноцінного захисту через нерівність доступу до доказової інформації. Окремо розглянуто роль суду в активному збиранні та оцінці доказів.

Проаналізовано переваги та проблеми впровадження електронних доказів. Визначено ключові недоліки, зокрема труднощі автентифікації, відсутність уніфікованих стандартів та недостатню цифрову компетентність учасників процесу. Зроблено висновок про необхідність нормативного врегулювання механізмів оформлення, подання, дослідження та оцінки електронних доказів.

Окрема увага приділена судовій практиці, зокрема позиціям Верховного Суду, що формують підходи до оцінки доказів, визначення меж судового контролю та допустимості доказової бази. Автор стверджує, що дієвий судовий контроль — ключовий інструмент протидії зловживанням владою та забезпечення ефективного захисту прав у публічно-правових спорах.

У підсумку обґрунтовано необхідність комплексного вдосконалення системи доказування шляхом: удосконалення законодавства щодо електронних доказів; забезпечення рівного доступу до доказової бази; підвищення ролі суду у витребуванні доказів; формування стабільної судової практики. Такий підхід сприятиме утвердженню ефективного, об’єктивного та справедливого адміністративного судочинства в умовах реформування судової системи України.

ПОНЯТТЯ ТА ОЗНАКИ СУБ’ЄКТІВ ПУБЛІЧНОГО ПРАВА

2025-08-18T19:18:50+00:00

У статті розкривається правове розуміння суб’єктів публічного права, створених при органах державної влади та органах місцевого самоврядування, як окремої групи учасників публічних правовідносин. Такі суб’єкти відіграють важливу роль у реалізації публічної влади, виконанні адміністративних, соціальних, культурних, освітніх та інших функцій, делегованих їм державою або органами місцевого самоврядування. Основними ознаками таких суб’єктів є: офіційне заснування публічною владою; діяльність, спрямована на реалізацію публічного інтересу; здійснення функцій, що мають владно-розпорядчий або адміністративний характер; підконтрольність і підзвітність органу-засновнику; відсутність мети отримання прибутку як основного завдання; регулювання правового статусу спеціальними нормами публічного права. Відзначається, що дані суб’єкти можуть бути створені у формі державних або комунальних установ, агентств, інспекцій, служб, фондів, підприємств тощо, що функціонують у публічній сфері. Особливу увагу приділено розмежуванню між суб’єктами публічного та приватного права, а також складності класифікації у випадках надання певних господарських функцій суб’єктам публічного права. Автор аналізує нормативні акти, які регулюють порядок створення, діяльності, фінансування та контролю таких суб’єктів, а також наводить приклади з української правозастосовної практики. Підкреслюється необхідність чіткого визначення статусу, функцій і меж відповідальності таких суб’єктів у законодавстві для запобігання зловживанням, підвищення ефективності управління та забезпечення прозорості діяльності. У підсумку наголошується на важливості подальшого дослідження природи таких суб’єктів і вдосконалення правового механізму їх регулювання.