Наукові записки. Серія: Право

ІСТОРИЧНІ АСПЕКТИ ПОВОДЖЕННЯ З ВІЙСЬКОВОПОЛОНЕНИМИ

Ігор Васильович Авдошин — 2024-08-05

У статті досліджено історичні аспекти поводження з військовополоненими. Під змістом поняття «військовополонений» розуміється будь-яка особа, взята в полон або інтернована воюючою державою під час війни. Однак, автором зазначається, що за теоретичного підходу дане поняття може застосовуватися як до членів регулярно організованих збройних сил, так і партизанів й цивільних осіб, які відкрито боряться з ворогом, або некомбатантів, пов’язаних із військовими силами. Крім того, у статті розкривається еволюція ставлення до військовополонених. Зокрема, розглянуто особливості поводження з полоненими у стародавніх цивілізаціях, Римській імперії та в епоху Середньовіччя; зміни які відбулися у ставленні до полонених з епохи Відродження до Першої світової війни; вплив Другої світової війни та інших збройних конфліктів XX століття на долю військовополонених.

Зроблено висновки щодо впливу різних факторів на поводження з полоненими, проаналізовано ефективність міжнародних норм, що регулюють поводження з військовополоненими, а також визначено перспективи подальшого розвитку гуманітарного права у цій сфері.

Акцентується увага на поводженні з військовополоненими під час воєнного стану або ведення військових дій, дотримання їх прав та виконання ними обов’язків. Визначаються загрози щодо можливих порушень прав військовополонених та важливість дотримання норм міжнародного права щодо поводження з військовополоненими.

Вивчення історичного досвіду дозволяє зробити висновки щодо важливості дотримання гуманітарних принципів ведення війни.

Крім того, у статті розкривається практичне значення вивчення істарочних аспектів поводження з військовополоненими, зокрема: розуміння еволюції норм і правил, які регулюють цю сферу; аналіз факторів, які впливають на поводження з військовополоненими; класифікація основних порушень норм і правил поводження з військовополоненими, які мали місце в історії; розроблення ефективних механізмів захисту прав військовополонених.

ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ ОСНОВНИХ ФУНКЦІЙ ВІЙСЬКОВОЇ ПОЛІЦІЇ В ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ

Юрій Віталійович Гаруст — 2024-08-05

У статті на підставі аналізу збільшення кількості військових злочинів в умовах війни, збройних конфліктів, що є актуальною загрозою безпеці держави, а також з метою обґрунтування необхідності реформування системи органів забезпечення правопорядку у Збройних Силах України (ЗСУ), проведено аналіз зарубіжного досвіду організації діяльності військової поліції в США, Франції, Великобританії Німеччині та інших країнах. Узагальнено існування у кожній проаналізованій країні певного зводу законів, який досить повно описує всі види правопорушень, злочинів, що виникають у процесі суспільних і міжособистісних відносин, і визначає покарання за них.

Розриті основні функції військової поліції в зарубіжних країнах. Наголошено на моделі військової поліції як самостійного органу у системі військової юстиції різних країн світу, специфіка якого сформована різницею історичних умов та часових меж, діяльність становить значний практичний і теоретичний інтерес для управління державою. Окремо проаналізовано досвід Республіки Казахстан, як пострадянської країни, у якій утворена військова поліція забезпечує правопорядок у військах, попереджує, виявляє і припиняє військові правопорушення і злочини, виступає як штатний орган військового дізнання, який має вертикальну структуру та єдине керівництво.

Визначено спільні ознаки та функції військової поліції: реєстрація та опис правопорушень, попередження злочинів серед військовослужбовців, розслідування скоєних ними злочинів, виконання деяких функцій комендантських підрозділів.

Звертається увага на необхідність реформування Військової служби правопорядку Збройних Сил України у військову поліцію з урахуванням стандартів країн-членів НАТО в цій сфері. Передбачено доцільність зазначеної реформи у межах загального реформування Збройних Сил України.

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ ТА НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ ОРГАНАМИ СЛУЖБИ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ

Володимир Григорович Гриценко — 2024-08-05

У статті досліджено адміністративно-правове забезпечення державної та національної безпеки органами Служби безпеки України в умовах воєнного стану. Наголошено, що дана тематика є дуже актуальною і важливою для розуміння складних викликів, перед якими стоїть сучасна Україна.

Акцентовано увагу, що правове забезпечення національної безпеки охоплює широкий спектр правових норм, механізмів та інструментів, спрямованих на забезпечення безпеки держави в усіх її аспектах.

Визначено, що Служба безпеки України є важливим суб’єктом адміністративно-правового забезпечення в умовах воєнного стану та її діяльність є ключовою для забезпечення національної безпеки та стабільності країни. Це вимагає від СБУ високої професійної підготовки, стратегічного мислення та ефективного використання ресурсів для забезпечення захисту інтересів України в складних умовах сучасного геополітичного середовища.

Наголошено, що органи Служби безпеки України мають чітко визначені повноваження та обов'язки в умовах воєнного стану, що регулюються відповідним законодавством.

Визначено, що забезпечення суб’єктивних прав населення СБУ здійснює внутрішню і зовнішню адміністративну діяльність із застосуванням сукупності спеціальних юридичних форм і методів регулювання. Внутрішня діяльність спрямовується на впорядкування та управління відомчої системи зсередини, зовнішня діяльність – передбачає забезпечення адміністративно-правового регулювання реалізації, охорони та захисту суспільних відносин, учасниками яких є непідконтрольні суб’єкти.

Окреслено, що адміністративне забезпечення охоплює питання правопорядку та захисту прав людини під час воєнного стану. Служба безпеки зобов'язана забезпечувати законність своїх дій та захищати права громадян під час проведення спеціальних заходів.

НОРМАТИВНО-ПРАВОВІ НОВЕЛИ ЗАПОБІГАННЯ Й ПРОТИДІЇ КОРУПЦІЇ У СФЕРІ ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН

Олена Василівна Гулак — 2024-08-05

Здійснено аналіз законодавства України в сфері протидії корупційним правопорушенням, що дозволив виявити найбільш вагомі ціннісні зміни, а саме: прийняття основного антикорупційного закону; створення профільного центрального органу виконавчої влади, як того вимагали норми міжнародних антикорупційних конвенцій; передбачення переліку антикорупційних обмежень по відношенню до суб’єктів владних повноважень та прирівняних до них осіб і відповідальності за їх недотримання; унеможливлення спільної роботи близьких осіб для категорій суб’єктів, що підпадають під дію базового антикорупційного закону; створення найбільш дієвих антикорупційних механізмів: реєстру осіб, що скоїли корупційні та пов’язані з корупцією правопорушення» та відкритого «реєстру електронних декларацій», що дозволяє будь-якому громадянину контролювати «доброчесність» публічних службовців; та головне – вперше на законодавчому рівні регламентування залучення громадськості до формування та реалізації антикорупційної політики держави через відповідні механізми та інструментарій.

Дослідження системи суб'єктів запобігання й протидії корупції в нашій державі показало відсутність їх чіткого виокремлення та наявності нормативно-регламентованого переліку у нормативній площині. Водночас, створена ціла так звана «антикорупційна інфраструктура» у вигляді як новостворених суто антикорупційних органів, так і тих, діяльність яких пов’язана з протидією та запобіганням корупції. В залежності від рівня компетенції та повноважень кожного із владних суб’єктів запропоновано авторську систему органів запобігання й протидії корупції у сфері земельних відносин.

Зазначено, що розділом 3 «Запобігання корупції у пріоритетних сферах» Державної антикорупційної стратегії виокремлено сім блоків найбільш «корупційно-ризикованих» сфер, серед яких і сфера земельні відносин. Водночас, виокремлено десять проблем, які власне і мають бути вирішеними на основі норм Державної програми з реалізації Державної антикорупційної стратегії.

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС ОРГАНІВ ПУБЛІЧНОЇ ВЛАДИ ТА НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІЦІЇ УКРАЇНИ ЩОДО ПРОТИДІЇ ТА ЗАПОБІГАННЯ ВИПАДКАМ ДИСКРИМІНАЦІЇ

Віталій Миколайович Кондратенко — 2024-08-05

У статті розглянуто повноваження органів публічної влади, посадових осіб у сфері запобігання та протидії дискримінації. До відповідних державних суб’єктів віднесено Комітет Верховної Ради України з питань прав людини, деокупації та реінтеграції тимчасово окупованих територій, національних меншин і міжнаціональних відносин, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Кабінет Міністрів України, Урядового уповноваженого з прав осіб з інвалідністю, Урядового уповноваженого з питань гендерної політики, Освітнього омбудсмена України, Уповноваженого із захисту державної мови.

Акцентовано на специфіці реалізації правового статусу з забезпечення принципу недискримінації Міністерством закордонних справ України, Міністерством юстиції України, Міністерством соціальної політики України. На результатами проведеного дослідження сформовано систему суб’єктів владних повноважень з питань протидії дискримінації: суб’єкти владних повноважень щодо парламентського контролю у сфері протидії дискримінації; суб’єкти владних повноважень з питань урядового контролю у сфері протидії дискримінації; суб’єкти владних повноважень з реалізації загальних повноважень центральних органів виконавчої влади у сфері протидії дискримінації; суб’єкти владних повноважень з реалізації спеціальних повноважень центральних органів виконавчої влади у сфері протидії дискримінації; суб’єкти владних повноважень місцевого та регіонального рівнів із протидії дискримінації.

Національну поліцію України віднесено до суб’єктів із реалізації загальних повноважень центральних органів виконавчої влади у сфері протидії дискримінації. Вказано, що адміністративно-правовий статус поліцейських за цим напрямом має певні особливості, зумовлених одночасним виконанням загального і спеціального правового статусу працівника поліції та законодавчих приписів із забезпечення прав і свобод громадян, дотриманням принципу недискримінації у службовій діяльності, здійсненням заходів із недопущення заборони дискримінації на відповідній ланці правозастосовної роботи.

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ ОРГАНАМИ ПУБЛІЧНОЇ ВЛАДИ ТА СЛУЖБОЮ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ

Андрій Анатолійович Манжула — 2024-08-05

У статті розглядаються основні аспекти, що забезпечують національну безпеку України. Основна увага приділяється ролі та функціям органів публічної влади, зокрема Служби безпеки України, у формуванні та реалізації національної безпеки.

Акцентовано увагу, що вдосконалення правових механізмів і організаційних структур, які забезпечують національну безпеку, вимагають ефективного функціонування системи національної безпеки та чіткого правового регулювання цієї сфери.

Визначено, що забезпечення національної безпеки є найважливішою умовою побудови демократичної правової держави, в якій досягається стійкий, прогресивний і збалансований розвиток особистості, суспільства та держави на принципах законності, поваги та дотримання прав і свобод людини та громадянина, взаємної відповідальності особи, суспільства та держави щодо забезпечення безпеки, гуманізму та відкритості.

Зазначено, що для ефективного функціонування системи національної безпеки важлива координація між різними відомствами. Це досягається через створення міжвідомчих комісій та координаційних рад, які забезпечують взаємодію різних органів влади. Важливу роль відіграє міжнародна співпраця, яка дозволяє обмінюватися досвідом, отримувати підтримку від міжнародних партнерів та спільно протидіяти глобальним загрозам.

Зроблено висновок, що адміністративно-правові засади забезпечення національної безпеки в Україні є складним і багатогранним питанням, яке вимагає постійного вдосконалення та адаптації до нових викликів. Органи публічної влади та Служба безпеки України відіграють ключову роль у цьому процесі, забезпечуючи захист державних інтересів та безпеку громадян. Реформування та модернізація системи національної безпеки є необхідними умовами для ефективного реагування на сучасні загрози та забезпечення стабільного розвитку держави.

ПРАВОВІ ЗАСАДИ ДЕРЖАВНОГО НАГЛЯДУ У СФЕРІ НАДАННЯ РЕАБІЛІТАЦІЙНОЇ ДОПОМОГИ

Олександр Анатолійович Івахненко — 2024-08-05

Наукове дослідження присвячено правовим засадам державного нагляду у сфері надання реабілітаційної допомоги. Вивчено норми законодавчих і підзаконних актів, які регулюють порядок державного нагляду та особливості державного управління у сфері охорони здоров’я. Враховано думки науковців, які досліджували специфіку державного нагляду у сфері охорони здоров’я. Висловлено пропозиції щодо внесення змін до чинного законодавства, яке регулює особливості надання реабілітаційної допомоги.

Запропоновано визначення державного нагляду за дотриманням законності під час надання реабілітаційної допомоги. Вказано, що такий нагляд становить систему заходів, які здійснюються МОЗ України, та полягають у спостереженні за дотриманням ліцензійних умов та інших вимог законодавства про охорону здоров’я під час надання реабілітаційної допомоги у реабілітаційних закладах.

Визначено особливості державного нагляду у сфері надання реабілітаційної допомоги. По-перше, нагляд за дотриманням законодавства у сфері надання реабілітаційної допомоги здійснюється посадовими особами МОЗ України. По-друге, об’єктом державного нагляду є дотримання умов надання реабілітаційної допомоги, передбачених спеціальними законами, та ліцензійних умов надання реабілітаційної допомоги, встановлених у п. 15-1 Ліцензійних умов. По-третє, підзаконні акти МОЗ України встановлюють особливі питання, які підлягають державному контролю під час проведення перевірки реабілітаційного закладу, а також форму акта державного нагляду. По-четверте, офіційно затверджені спеціальні критерії для визначення частоти перевірки реабілітаційних закладів у межах проведення планових перевірок.

Запропоновано закріпити у Законі України «Про реабілітацію у сфері охорони здоров’я» окрему статтю, яка б регулювала специфіку здійснення державного нагляду у сфері надання реабілітаційної допомоги.

LEGAL TECH В УКРАЇНІ В УМОВАХ ГЛОБАЛЬНОЇ ДИДЖИТАЛІЗАЦІЇ

Андрій Павлович Колесніков — 2024-08-05

Сучасний етап розвитку суспільства характеризується глобальною диджиталізацією усіх сфер життєдіяльності. Новітні інформаційно-комунікаційні технології стрімко інтегруються у різноманітні галузі, трансформуючи традиційні підходи та моделі. Юридична сфера не є винятком у цьому процесі. Застосування передових цифрових рішень в праві, відоме як Legal Tech, набуває дедалі більшої актуальності та значущості. Метою даного дослідження є вивчення стану та перспектив розвитку Legal Tech в Україні в умовах глобальної діджиталізації. У дослідженні використано комплекс загальнонаукових та спеціальних методів, зокрема аналізу і синтезу, індукції та дедукції, системного підходу для вивчення феномену Legal Tech та особливостей його розвитку в Україні. Результати дослідження. В результаті проведеного дослідження визначено ключові напрямки Legal Tech: технології доступу та обробки даних, рішення для автоматизації професійної діяльності юристів, інструменти автоматизації процесів застосування норм матеріального права. Проаналізовано стан правового регулювання у сфері Legal Tech, зокрема прийняття відповідних документів на рівні ЄС та України, що створює сприятливі передумови для впровадження юридичних технологій. Розглянуто перспективи Legal Tech в контексті забезпечення верховенства права, підвищення транспарентності державних органів, залучення громадян до управління державою та забезпечення рівного доступу до правосуддя. Використання Legal Tech спрямоване на підвищення ефективності юридичної діяльності, автоматизацію рутинних процесів, покращення доступу до правових послуг. Наведено приклади успішних Legal Tech стартапів, що вже функціонують в Україні. Подальший розвиток Legal Tech в Україні сприятиме трансформації юридичної галузі відповідно до вимог цифрової епохи, посилить верховенство права та транспарентність державних органів, залучить громадян до управління державою. Впровадження юридичних технологій відкриває нові можливості для вдосконалення правничої практики, автоматизації процесів, покращення якості та доступності правових послуг.

ПРАВОВІ ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ГВАРДІЇ УКРАЇНИ

Олександр Васильович Кривенко — 2024-08-05

Стаття становить детальний аналіз системи правового регулювання діяльності Національної гвардії України у контексті забезпечення національної безпеки та захисту громадянства. Автор поглиблено досліджує низку ключових законодавчих актів, що безпосередньо визначають статус, функції та повноваження Національної гвардії України. Починаючи від Конституції України, міжнародними договорами, законами України та закінчуючи іншими нормативно- правовими актами, спеціально призначеними для регулювання діяльності НГУ, стаття ретельно аналізує всі аспекти правового регулювання, що впливають на діяльність цієї важливої установи.

Особлива увага приділяється вивченню впливу нормативно-правового середовища на організаційну структуру Національної гвардії України, розподіл повноважень між його підрозділами та загальне функціонування цього військового формування. Важливим аспектом аналізу є розгляд правових рамок використання сил та засобів Національної гвардії України для забезпечення національної безпеки, а також контролю за її діяльністю.

Окрім того, стаття висвітлює проблематику взаємодії Національної гвардії України, що є актуальними в умовах сучасного соціально-політичного контексту. Проаналізовано недоліки у виконанні завдань, нескоординованість реформ у сфері безпеки та недостатню координацію системи безпеки. Визначено, що відсутність окремого статуту для Національної гвардії України може призвести до плутанини в ланцюжку командування та нечіткостей у визначенні повноважень. Також зазначений факт недостатньої регуляції явища непокори, що є актуальною проблемою серед військових сьогодення та впливає на готовність військових до дій, що створює проблеми у забезпеченні стабільності як у армії, так і у суспільстві. Розв’язання цих проблем вимагає нових, сучасних підходів у законодавстві та практиці функціонування Національної Гвардії України. Дослідження націлене на виявлення та розуміння основних нормативних аспектів, що визначають діяльність Національної гвардії України, а також на забезпечення відповідності її діяльності законодавству країни.

Отже, у статті обговорюється широкий спектр викликів, що стоять перед Національної гвардії України в сучасному політичному та соціальному контексті, та запропоновані шляхи їх вирішення. Загальний підхід статті полягає у глибокому аналізі нормативно-правового середовища, в якому діє Національна гвардія України, з метою виявлення ключових аспектів, що визначають її діяльність та взаємодію з іншими структурами правоохоронного співтовариства.

ПРИНЦИП ЗАКОННОСТІ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ ЯК ОДИН ІЗ СКЛАДОВИХ ЕЛЕМЕНТІВ ПРИНЦИПУ ВЕРХОВЕНСТВА ПРАВА

Наталія Володимирівна Максименко — 2024-08-05

У статті на підставі аналізу доктринальних та нормативно-правих джерел, здійснено аналіз принципу законності як одного із основних складових елементів принципу верховенства права, та розкрито його втілення у судову практику.

Доведено існування тісного взаємозв’язку між принципом верховенства права та законності, оскільки вони не можуть бути реалізовані в односторонньому порядку. Це виражається в тому, що одним із критеріїв дотримання принципу законності є те, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права з дотриманням законності. У свою чергу, принцип верховенства права лягає в основу Законів та інших нормативно-правових актів, що приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Наголошено, що принцип законності, який є одним із складових елементів принципу верховенства права, можна розглядати як систему вихідних засад, реалізація яких спрямована на досягнення кінцевої мети та завдань при здійсненні правотворчості та правозастосування, з суворим дотриманням конституційних норм та законів України.

ВІЙСЬКОВІ АДМІНІСТРАТИВНІ ПРАВОПОРУШЕННЯ: ПОНЯТТЯ ТА ХАРАКТЕРНІ ОЗНАКИ

Михайло Сергійович Моісєєв — 2024-08-05

Статтю присвячено формуванню авторського бачення щодо визначення поняття військового адміністративного правопорушення, а також встановлення його характерних ознак. З метою з’ясування сутності та встановлення характерних ознак військових адміністративних правопорушень розкрито зміст більш ширших за своїм змістовним наповненням термінів, а саме «правопорушення» та «адміністративне правопорушення». Визначено етимологію слова «правопорушення» та наведено наукові точки зору деяких дослідників з приводу його трактування. Окрему увагу присвячено вивченню наукових підходів до виділення ознак адміністративного правопорушення. Запропоновано авторське бачення на визначення військового адміністративного правопорушення, під яким розуміти протиправне, винне (умисне або з необережності) діяння (у формі дії або бездіяльності), що посягає на законодавчо встановлений порядок проходження військової служби, вчинене спеціальним суб’єктом (військовослужбовцем, військовозобов’язаним, резервістом під час проходження зборів) та за яке передбачено накладення адміністративних стягнень у вигляді штрафу або арешту з утриманням на гауптвахті. Ознаки військових адміністративних правопорушень класифіковано на: загальні, якими характеризуються всі без виключення адміністративні проступки (вчинення у формі дії або бездіяльності, протиправність, винність, караність, суспільна шкідливість); спеціальні, тобто притаманні виключно військовим адміністративним правопорушенням (особливий об’єкт посягання, яким виступає законодавчо встановлений порядок проходження військової служби; спеціальний суб’єкт вчинення, яким може бути військовослужбовець, військовозобов’язаний, резервіст під час проходження зборів; специфікою адміністративних стягнень у вигляді штрафу або арешт з утриманням на гауптвахті тощо).

ЮРИДИЧНІ ГАРАНТІЇ ДОСТУПУ ДО ПУБЛІЧНОЇ ІНФОРМАЦІЇ: АДМІНІСТРАТИВНИЙ АСПЕКТ

Олександр Володимирович Бондарь — 2024-08-05

Стаття присвячена аналізу юридичних гарантій доступу до публічної інформації.

Актуалізовано, що однією з головних проблем становлення й розвитку правової держави є забезпечення відкритості діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування. Сама по собі відкритість проявляється в довірі громадян до органів публічної адміністрації шляхом забезпечення всіх наявних гарантій доступу до інформації про їх діяльність.

У статті досліджено наукові погляди щодо сутності юридичних гарантій. Перераховано та проаналізовано всі гарантії доступу до публічної інформації, передбачені Законом України «Про доступ до публічної інформації».

Серед них, обов'язок розпорядників інформації надавати та оприлюднювати інформацію, крім випадків, передбачених законом; визначення розпорядником інформації спеціальних структурних підрозділів або посадових осіб, які організовують у встановленому порядку доступ до публічної інформації, якою він володіє; максимальне спрощення процедури подання запиту та отримання інформації; доступ до засідань колегіальних суб’єктів владних повноважень, крім випадків, передбачених законодавством; здійснення парламентського, громадського та державного контролю за дотриманням прав на доступ до публічної інформації; юридична відповідальність за порушення законодавства про доступ до публічної інформації.

Визначено чинники, що вплинули на реалізацію гарантії доступу до засідань колегіальних суб’єктів владних повноважень, а саме: пандемія COVID-19 та воєнний стан в нашій країні.

Встановлено що юридичні гарантії виступають своєрідними способи та засобами для здійснення прав та виконання обов’язків передбачених законодавством.

На підставі аналізу законодавства України та праць науковців наголошено на доцільності до визначених гарантій додати оскарження рішень, дій чи бездіяльності розпорядників інформації.

ПРАВОВІ ЗАСАДИ ДЕРЖАВНОЇ РЕЄСТРАЦІЇ РЕЧОВИХ ПРАВ НА НЕРУХОМЕ МАЙНО

Владислав Володимирович Малютяк — 2024-08-05

У статті розглядаються правові засади державної реєстрації речових прав на нерухоме майно в Україні. Проаналізовано законодавчу базу, що регулює реєстрацію речових прав, зокрема, Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Окреслено ключові аспекти процедури реєстрації, її принципи та суб’єктів. Висвітлено функції державного реєстратора та його повноваження, а також особливості ведення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Розглянуто нововведення в законодавстві, спрямовані на спрощення процедури реєстрації та забезпечення правової визначеності у сфері нерухомості. Проаналізовано проблеми та недоліки, що виникають під час реєстрації речових прав на нерухоме майно, та запропоновано шляхи їх вирішення. У статті також приділено увагу міжнародному досвіду у сфері реєстрації нерухомого майна та можливості його імплементації в Україні.

На основі проведеного дослідження автором зроблені висновки щодо ефективності існуючої системи державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та запропоновані рекомендації щодо її вдосконалення.

ІНФОРМАЦІЙНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ

Владислав Вікторович Мігалатюк — 2024-08-05

Активний розвиток інформаційних процесів в Україні та їх поступове впровадження в управлінську діяльність, в тому числі і правоохоронних органів, стали одним із факторів розвитку нашої держави. Саме тому розвиток якісних параметрів інформаційного забезпечення адміністративної діяльності правоохоронних органів набуває дедалі більшого значення. Воно відкриває нові можливості для уникнення адміністративних спорів та запобігає вчиненню нових правопорушень, а також сприяє ефективному й точному прийняттю тих чи інших управлінських рішень під час виконання відповідних завдань.

Підвищення ефективності діяльності правоохоронних органів, яка направлена на забзпечення суспільного правопорядку, можливо досягнути в тому числі і шляхом використання сучасних інформаційних технологій. Тому цілком логічним є те, що інформаційні технології починають все ширше використовуватися різними органами державної влади, зокрема і в адміністративній діяльності правоохоронних органів.

У цій статті досліджено інформаційне забезпечення адміністративної діяльності правоохоронних органів України. Детально проаналізовано важливість інформаційного забезпечення та вплив неналежного рівня такого забезпечення на ефективність діяльності зазначених органів, швидкість та своєчасність прийняття управлінських рішень. На основі аналізу нормативного законодавства України, розглянуто сутність та дано визначеня поняття інформації, викоремлено його основні ознаки. В статті досліджено підходи до розуміння інформаційного забезпечення як динамічної системи у контексті правового середовища України, а також розглянуто повноваження окремих правоохоронних органів у питаннях інформаційного забезпечення.

ОСОБЛИВОСТІ ВИКОНАННЯ ПОСТАНОВ ПРО НАКЛАДЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНИХ СТЯГНЕНЬ

Дмитро Сергійович Павленко — 2024-08-05

У статті досліджено особливості виконання постанов про накладення адміністративних стягнень, які є важливим елементом правозастосування і забезпечення правопорядку.

Визначено, що виконання постанов про накладання адміністративних стягнень - заключний етап формально-визначеної процедури притягнення до адміністративної відповідальності. Від того, наскільки послідовно реалізована постанова про адміністративне стягнення, наскільки своєчасно справа доведена до завершення, багато в чому залежить рівень ефективності боротьби з адміністративними правопорушеннями, їх попередження, результативність виховання громадян у дусі точного і неухильного дотримання законів.

Акцентовано увагу, що постанова по справі про адміністративне правопорушення є обов'язковою не лише для уповноважених державних органів, а, насамперед, для особи, що притягується до адміністративної відповідальності. Ухилення правопорушника від добровільного виконання постанови про накладення адміністративного стягнення призводить до необхідності застосування до нього примусових заходів впливу.

Зроблено висновок, що основні аспекти цього процесу включають: чіткість і конкретність постанови, захист прав і обов'язків сторін, прозорість і відкритість процесу, контроль за виконанням і відповідальність, справедливість і законність.

Наголошено, що з урахуванням основних аспектів цього процесу, виконання постанов про накладення адміністративних стягнень можливе належним чином.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЗАКОНОДАВСТВА У СФЕРІ АГРОПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСУ УКРАЇНИ

Сергій Сергійович Романескул — 2024-08-05

У статті розглянуто нормативно-правові акти, які формують систему законодавства у сфері агропромислового комплексу України. Здійснено аналіз основних напрямів розвитку та зміни інститутів через появу нових тенденцій у розвитку агропромислового-комплексу.

Встановлено, що в умовах переходу до ринкової економіки в Україні виникла нагальна потреба розробки і здійснення великої сукупності правових, організаційних, економічних, наукових, соціальних та інших заходів з метою забезпечення такого розвитку аграрної сфери економіки, який би повністю відповідав потребам країни, забезпечував її продовольчу безпеку. Констатовано, що особливо це актуально в умовах євроінтеграційних процесів, тому надзвичайно важливо постійно досліджувати та вдосконалювати рівень державного регулювання діяльності у сільськогосподарській сфері з метою приведення їх у відповідність до стандартів Європейського Союзу.

Наявність недосконалості національного законодавства характеризує адміністративно-правове регулювання сучасного українського агропромислового комплексу, що зумовлює необхідність системного реформування агропромислової сфери як на державному, так і на регіональному рівнях.

Автор прийшов до висновку, що важливим правовим засобом належного здійснення заходів по реформуванню суспільних відносин в аграрному секторі економіки є науково обґрунтована, взаємоузгоджена система законодавства агропромислового комплексу України.

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИЙ МЕХАНІЗМ ПОБУДОВИ БЕЗПЕКОВОГО СЕРЕДОВИЩА

Вячеслав Володимирович Стебловський — 2024-08-05

Представлена стаття аналізує адміністративно-правовий механізм побудови безпечного середовища в сучасних умовах.

Обґрунтовано, що адміністративно-правовий механізм побудови безпечного середовища є необхідним для забезпечення стабільності та безпеки в суспільстві. В умовах військового конфлікту між Україною та Російською Федерацією питання національної безпеки та адміністративно-правового механізму побудови безпекового середовища є надзвичайно актуальними завданням.

Встановлено, що безпечне середовище з точки зору адміністративного права – стан, коли вжиті відповідні правові та адміністративні заходи спрямовані на забезпечення безпеки та охорони навколишнього середовища, а також здоров'я та безпеки громадян, які проживають в даній територіальній одиниці.

Виділено і охарактеризовано структурні елементи, які утворюють систему адміністративно-правового механізму безпекового середовища в Україні: норми права, правовідносини у сфері безпеки, адміністративно-правові акти, органи виконавчої влади, адміністративно-правові дії органів державної влади та місцевого самоврядування, юридична відповідальність.

Автором зазначено, що адміністративно-правовий механізм побудови безпечного середовища в Україні спрямований на реалізацію державної політики у сфері безпеки, а також на вирішення таких стратегічних завдань, як: запобігання виникненню загроз безпеці; виявлення, попередження і нейтралізація існуючих загроз; ліквідація наслідків негативних подій, які спричинили порушення безпеки.

Вказано, що розвиток адміністративно-правового механізму для створення безпечного середовища в Україні становить важливу мету, спрямовану на забезпечення ефективного захисту життєво важливих інтересів громадян, суспільства та держави від потенційних внутрішніх та зовнішніх загроз.

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ АКТИ ЯК ЧАСТИНА НОРМАТИВНОГО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ ПРОКУРАТУРИ

Сергій Олегович Черпак — 2024-08-05

У статті досліджується актуальне питання гармонізації національного законодавства з міжнародними стандартами у сфері прокуратури. Автор аналізує різноманітні міжнародні документи, які визначають принципи організації та діяльності прокуратури, та оцінює рівень їх імплементації в українське право. Особлива увага приділяється викликам, з якими стикається Україна у процесі реформування прокуратури відповідно до міжнародних стандартів, а також перспективам подальшого розвитку.

У нашій державі триває процес реформування прокуратури відповідно до міжнародних стандартів діяльності прокуратури, які визначені міжнародними нормативно-правовими актами та іншими документами. Автором зауважено, що швидке реформування та адаптація діяльності органів прокуратури під міжнародні та європейські стандарти є неможливими, а законодавець у цьому напрямку повинен робити поступові, послідовні кроки.

Міжнародні стандарти діяльності органів прокуратури – це уніфіковані (стандартизовані) правила щодо того, як окремі держави повинні регламентувати організацію і діяльність органів прокуратури на національному рівні. Виходячи з аналізу міжнародних документів, автор прийшов до висновку про те, що міжнародні акти є тим фундаментом, на якому базується реформування органів прокуратури. Положення міжнародних нормативних актів найбільше відповідають рівню розвитку сучасних демократичних та правових держав. А тому, в умовах реформування прокуратури України важливим є правильна імплементація норм цих актів у законодавство нашої держав.

ПРОБЛЕМИ ТЛУМАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ «ПРАЦІВНИК ПРАВООХОРОННОГО ОРГАНУ»

Назар Володимирович Шміло — 2024-08-05

Дана стаття присвячена дослідженню проблематики визначення та тлумачення дефініції «працівник правоохоронного органу». Встановлено, що чинне законодавство України не містить вичерпного переліку органів, які слід вважати правоохоронними, тож, у зв'язку з цим, невизначеним залишається і саме поняття працівника правоохоронного органу. Таким чином констатовано проблему відсутності чіткого нормативного визначення поняття «працівника правоохоронного органу. Для формулювання відповіді на питання визначення поняття працівників правоохоронного органу та правоохоронного органу вцілому, пропонуємо дослідити підходи щодо розуміння цих понять на підставі оргументованих наукових поглядів. Зроблено висновок, що працівники правоохоронних органів не мають в своєму змісті походження адміністративно-правового чи кримінально-правового характеру. Вони є похідними від норм законодавства, які регламентують діяльність судових та правоохоронних органів, тож походять від кола органів, які належить відносити до правоохоронних. У дослідженні наведено критерії, за якими той чи інший орган раціонально відносити до правоохоронного. Законодавство України передбачає змішаний (одночасно переліковий і функціональний) спосіб визначення таких органів. Варто відмітити, що наведений перелік правоохоронних органів не є вичерпним, тому він може доповнюватися й іншими правоохоронними органами керуючись функціональним критерієм розподілу. Опосередковано досліджено місце органів прокуратури через призму приналежності до правоохоронного органу. Проаналізувавши основні погляди на місце прокуратури в системі органів влади, необхідно сказати, що дійсно чинне законодавство України все більше схиляється до віднесення органів прокуратури до судової гілки влади. Проте, чи є така ситуація виправданою, покаже час. Єдине, що необхідно сказати, це те, що органи прокуратури уже не варто однозначно відносити до правоохоронних органів, а з приміткою про вказівку на приналежність до системи правосуддя. Проведено порівняльний аналіз між поняттями «правоохоронні органи» та «органи охорони правопорядку».

КОМУНАЛЬНІ ПІДПРИЄМСТВА, УСТАНОВИ Й ОРГАНІЗАЦІЇ: ПОНЯТТЯ ТА СУТНІСТЬ

Станіслав Володимирович Яцентюк — 2024-08-05

У статті досліджено комунальні підприємства, установи й організації крізь призму їх організаційно-правової та функціональної сутності. Розглянуто зазначених юридичних утворень як узагальнено – у рамках складеної термінологічної конструкції «комунальні підприємства, установи, організації», так і диференційовано – у рамках понять «комунальне підприємство» та «комунальна установа (організація, заклад)».

З’ясовано, що підприємства, установи й організації є найбільш поширеними організаційно-правовими формами юридичних осіб публічного права. Відзначено, що вони складають лексичну тріаду, якою позначають всю сукупність юридичних утворень, відмінних від фізичних осіб, і перелік яких не є вичерпним.

Зроблено висновок, що комунальні підприємства, установи, організації складають видове поняття, яким в узагальненому вигляді позначаються юридичні особи публічного права відповідних організаційно-правових форм, які створюються розпорядчим актом органу місцевого самоврядування на базі відокремленого (наданого, виділеного) майна комунальної власності та діють з метою забезпечення публічних інтересів і потреб значної кількості осіб, правовий статус яких встановлюється Конституцією та законами України.

Встановлено, що комунальним підприємствам, установам й організаціям притаманні всі загальні ознаки юридичних осіб публічного права. При цьому ж відзначено, що функціонування комунальної юридичної особи публічного права у певній організаційно-правовій формі є фактором, який визначає її специфіку. У зв’язку з цим комунальні підприємства, установи й організації мають особливості, що відрізняють їх один від одного, зокрема за змістом і спрямованістю основної діяльності.

ОСОБЛИВОСТІ ПРОФЕСІЙНОЇ ЕТИКИ У ДІЯЛЬНОСТІ НОТАРІУСІВ МОЛДОВИ ТА ІТАЛІЇ

Анжела Володимирівна Мединська — 2024-08-05

Ця стаття проводить порівняльний аналіз норм професійної етики у діяльності нотаріусів Молдови та Італії з метою виявлення спільних та відмінних аспектів регулювання етичних стандартів у цих двох країнах. Через призму культурних, історичних та правових чинників, що впливають на формування професійних цінностей, автори досліджують роль нормативних документів у визначенні поведінкових стандартів нотаріусів та їхнього впливу на забезпечення довіри громадян до нотаріальної діяльності. В статті розглядаються ключові аспекти нормативної бази обох країн, зокрема відповідальність перед клієнтами, конфіденційність інформації, етичне поводження у складних ситуаціях тощо. Аналізуються також інституційні механізми контролю за дотриманням етичних норм та їхній вплив на якість та довіру до нотаріальної системи. Ця стаття спрямована на виявлення перспектив для вдосконалення етичних стандартів у нотаріальній сфері з метою підвищення довіри громадян до правової системи в Молдові та Італії. Виявлено, що в обох країнах нотаріуси зобов'язані дотримуватися принципів конфіденційності, неупередженості, компетентності та чесності. Ці принципи є основоположними для забезпечення довіри з боку клієнтів та суспільства. У Молдові існують певні специфічні регулятивні акти, що детально описують професійну поведінку нотаріусів, тоді як в Італії акцент робиться на традиціях та саморегуляції професійного співтовариства. Це створює різні підходи до вирішення етичних дилем у практичній діяльності. Встановлено, що етичні норми в обох країнах формуються під впливом національних культурних та правових традицій. Наприклад, у Молдові відчутний вплив пострадянської правової системи, тоді як в Італії велике значення мають римсько-правові традиції. Рекомендації щодо подальших досліджень включають вивчення впливу міжнародних стандартів на формування етичних норм у діяльності нотаріусів.

ДОМАШНЄ НАСИЛЬСТВО ТА ПРОБЛЕМАТИКА ЙОГО ДОКАЗУВАННЯ

Ніна Зіновіївна Рогатинська — 2024-08-05

Дана стаття присвячена проблематиці домашнього насильства та спрямована на висвітлення його як такого, що є особливо небезпечним, адже відноситься до категорії злочинів проти життя та здоров′я особи та є максимально травматичним досвідом для жертви вчинення такого насилля з урахуванням різноманітних психологічних наслідків.

Ґрунтовно досліджено процес криміналізації домашнього насильства та розвиток законодавчої бази у цій сфері разом із звертанням уваги на важливість наявності якісних механізмів захисту потерпілих від даного злочину. У статті також розкрито елементи домашнього насильства, що є важливим для правильної кваліфікації кримінального правопорушення та захисту потерпілої особи.

Проаналізовано звіт Офісу Генерального прокурора про зареєстровані кримінальні правопорушення та результати їх досудового розслідування за січень-жовтень 2023 року, у якому містяться дані про кількість вчинених кримінальних правопорушень, кваліфікованих за статтею 126^-1Кримінального кодексу України, а також кількісний показник випадків вчинення даного злочину повторно.

У статті зроблено акцент на значній ролі жертви у розкритті факту вчинення домашнього насильства, що в перспективі може вплинути та поліпшення статистики кількості правопорушень у цій сфері. При цьому висвітлено важкий психологічний стан особи, щодо якої було вчинено домашнє насильство, негативний вплив якого сприяє погіршенню становища жертви злочину. Проблему побутування домашнього насильства в українському суспільстві розкрито через призму історичних факторів, що сприяли його укоріненню та нормалізації, зокрема через негативний вплив радянського минулого на Україну. Важливою частиною статті є розкриття проблеми складності доказування злочину, передбаченого статтею 126^-1ККУ, властиво через значну складність у збиранні доказів та процесі доказування, а також проаналізовано обставини що підлягають доказуванню відповідно до норм чинного Кримінального процесуального кодексу України.

НАЦІОНАЛЬНІ РЕАЛІЇ РЕАЛІЗАЦІЇ ТА ПРОБЛЕМНІ АСПЕКТИ НАГЛЯДОВОЇ ПРОБАЦІЇ

Ірина Станіславівна Яковець — 2024-08-05

Автор статті аналізує реальні результати впровадження в Україні наглядової пробації, розглядає наявні інструменти впливу на поведінку таких осіб, їх співвідношення з іншими формами соціально-виховного впливу.

У статті підкреслюється, що діяльність органів пробації була впроваджена без належної теоретичної підготовки, фінансування, людських ресурсів. Залишається на низькому рівні взаємодія органів пробації з іншими суб’єктами профілактичної діяльності, не розроблений організаційно-правовий ефективний механізм такої взаємодії на етапі наглядової пробації.

Наглядова пробація - це здійснення наглядових та соціально-виховних заходів щодо засуджених до покарань у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадських робіт, виправних робіт, пробаційного нагляду, осіб, яким покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк замінено покаранням у виді пробаційного нагляду, громадських робіт або виправних робіт, пробаційного нагляду, осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням, звільнених від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, а також направлення засуджених до обмеження волі для відбування покарання до виправних центрів. Орган пробації під час наглядової пробації реалізовує пробаційні програми стосовно осіб, засуджених до пробаційного нагляду або звільнених від відбування покарання з випробуванням. До реалізації пробаційних програм можуть залучатися підприємства, установи та організації незалежно від форми власності.

Це в цілому кореспондує правилам. Викладеним у «Рекомендаціях Rec(2010)1 Комітету Міністрів державам – членам про Правила Ради Європи про пробацію», в яких вказується, що пробація, опираючись на дії та заходи виховного впливу, покликана забезпечувати виконання передбачених законом покарань через здійснення контролю з метою залучення засуджених до громадського життя та забезпечення безпеки суспільства. При цьому, нагляд варто розглядати не лише в якості контрольної функції, але і як засіб консультування засуджених, надання їм допомоги або створення мотивації.

У статті розкривається реальна роль наглядової пробації в сучасних умовах, а також висвітлюються проблемні її аспекти в контексті роботи з суб’єктами пробації.

ПСИХОЛОГІЧНІ ФАКТОРИ ФОРМУВАННЯ ІНДИВІДУ НЕПОВНОЛІТНЬОГО КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВОПОРУШНИКА

Володимир Вікторович Карий — 2024-08-05

Мета статті: Визначити психологічні фактори, що впливають на формування індивіда-неповнолітнього кримінального правопорушника, з урахуванням вікових особливостей та соціального середовища.

Методика дослідження: Дослідження базувалося на аналізі наукових джерел у галузі психології, кримінального права та процесу та кримінології, зокрема класифікацій дитячого, підліткового та юнацького віку, та концепції «критичних періодів» психічного розвитку. Проведено аналіз впливу соціального середовища, сімейних факторів, економічних умов та індивідуальних психологічних особливостей на кримінальну поведінку неповнолітніх.

Аналіз останніх досліджень та публікацій: Дослідженням даної тематики займаються ряд українських та зарубіжних вчених, зокрема В.М. Мельничок, який досліджує криміналістичну характеристику вікових особливостей криміногенної поведінки неповнолітніх, С.І. Сімакова досліджує окремі аспекти кримінологічної характеристики злочинності неповнолітніх, Н. Рогатинська та Н. Войтюк, які досліджують кримінологічну характеристику і попередження злочинності неповнолітніх, Ю.Ю. Шахматов який досліджує соціально-психологічні особливості прояву особистості злочинця в умовах воєнного стану.

Результати: Виявлено, що соціальне середовище, сімейні умови, психосоціальний стрес та економічні фактори є ключовими у формуванні девіантної поведінки підлітків. Негативний вплив оточення, родинна дисфункція та відсутність підтримки значно підвищують ризик злочинної активності. Підлітки, що переживають критичні періоди психічного розвитку, особливо вразливі до зовнішніх негативних впливів.

Висновки: Психологічні фактори, зокрема, соціальне середовище, сімейні умови та індивідуальні особливості розвитку, суттєво впливають на формування індивіда-неповнолітнього кримінального правопорушника. Для попередження злочинної поведінки важливо забезпечувати належні умови розвитку та підтримку підлітків.

КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЮРИДИЧНИХ ОСІБ В УКРАЇНІ: ОКРЕМІ АСПЕКТИ

Тетяна Миколаївна Мілова — 2024-08-05

Стаття присвячена висвітленню окремих аспектів кримінальної відповідальності юридичних осіб в Україні. Аналізується поняття та особливості заходів кримінально-правового характеру як один із видів кримінально-правового впливу.

Розглядається підстава застосування таких заходів до юридичних осіб, а саме: вчинення її уповноваженою особою (фізичною особою) від імені та в інтересах юридичної особи будь-якого із кримінальних правопорушень, передбачених відповідними статтями Особливої частини КК України, згідно переліку, встановленого ст. 96-3 КК України.

Акцентується увага на процесуальному порядку початку досудового розслідування відносно юридичних осіб за вчинення її уповноваженими особами від імені та в інтересах якої кримінальних правопорушень.

Розглядається у статті проблематика суб’єкта кримінальної відповідальності взагалі, та юридичної особи, зокрема, як суб’єкта, до якого можуть бути застосовані заходи кримінально-правового характеру.

Аналізується співвідношення заходів кримінально-правового характеру з покаранням та робиться висновок, що юридична особа не є суб’єктом кримінальної відповідальності, а тому стає суб’єктом кримінально-правового впливу. До юридичної особи можливо застосувати не кримінальну відповідальність у виді покарання, а державне реагування у виді певних заходів кримінально-правового характеру.

Зауважується, що юридична особа не маючи ознак суб’єкта кримінальної відповідальності внаслідок своєї юридичної природи, не може відчувати на собі весь спектр функцій, що застосовуються при покаранні суб’єктів кримінальної відповідальності, однак також зазнає певного роду обмежень, передбачених законом про кримінальну відповідальність. Таким чином, сутність кримінальної відповідальності, яка застосовується до юридичних осіб потребує подальших наукових досліджень.

ОСОБЛИВОСТІ ПРОВЕДЕННЯ СЛІДЧИХ (СЛІДЧО-РОЗШУКОВИХ) ДІЙ ПІД ЧАС ВОЄННОГО СТАНУ

Марина Василівна Чорна — 2024-08-05

У статті розглядається проблема проведення слідчих (розшукових) дій в умовах воєнного стану в Україні. Автором здійснюється аналіз змін до Кримінального процесуального кодексу України, а саме: можливість прийняття рішення про початок досудового розслідування дізнавачем, слідчим, прокурором, якщо відсутня технічна можливість доступу до Єдиного реєстру досудових розслідувань; виконання повноважень слідчого судді керівником відповідного органу прокуратури; право доручити здійснення досудового розслідування будь-якого кримінального правопорушення іншому органу досудового розслідування; проведення обшуку або огляду житла чи іншого володіння особи без залучення понятих, у випадках, коли їх залучення є об’єктивно неможливим або пов’язано з потенційною небезпекою для їхнього життя чи здоров’я; можливість дистанційної участі захисника у проведенні слідчої (розшукової) дії.

Автором наголошено на тому, що слідчий, прокурор, який проводить відповідну слідчу (розшукову) дію в умовах воєнного стану, повинні оцінити наявність зазначених підстав та прийняти рішення щодо залучення/незалучення понятих.

За результатами аналізу автор статті стверджує про те, що судові рішення можуть бути обґрунтовані показаннями, наданими слідчому, прокурору, навіть якщо суд безпосередньо не сприймав такі показання під час судового засідання.

Встановлено, що на підставі аналізу норм кримінального процесуального законодавства виокремлено особливості проведення та фіксації ходу і результатів слідчих (розшукових) дій в умовах воєнного стану. Зазначено, що більшість слідчих дій тривають досить довгий час, що в умовах перебування у території, що наближена до зони бойових дій, є дуже небезпечним, як безпосередньо особам, що перебувають на такій території, а й особам, що приймають участь у той, чи іншій слідчій дії.

Крім того, автор вказує, що новою особливістю проведення слідчих дій під час воєнного стану стало тим, що слідчий, прокурор, чи дізнавач може не залучати до участі у слідчих діях понятих, спираючись на те, що обстановка, яка діє на час проведення слідчої дії, не дозволяє залучити понятих.

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ ТА ЗАКОННИХ ІНТЕРЕСІВ ПОТЕРПІЛОГО У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ

Іван Петрович Антюк — 2024-08-05

У статті проаналізовано проблематику ефективності механізмів забезпечення прав та законних інтересів потерпілих у кримінальному провадженні. Привернуто увагу до проблематики відсутності єдності щодо нормативного визначення поняття «потерпілий» у рамках кримінального та кримінального процесуального права. У зв’язку із цим, висувається пропозиція щодо необхідності часткової уніфікації поняття «потерпілого» шляхом розширення видів шкоди, що може бути заподіяна особі (щодо юридичної особи) та шляхом вказівки не лише на реальну наявність шкоди, а й потенційної небезпеки її заподіяння (щодо фізичної особи).

Окрім цього, у статті підкреслено важливість нормативного закріплення чіткого механізму визнання особи потерпілим шляхом передбачення обов’язку уповноваженого суб’єкта розглянути заяви, що подаються у порядку ст. 55 КПК України та прийняти відповідне процесуальне рішення у максимально стислий термін.

У цій статті також аналізуються проблеми, що можуть виникати у потерпілого при бажанні реалізувати окремі права, що передбачені ст. 56 КПК України. Вказані проблеми можна умовно поділити на три групи: 1) права потерпілого, які повинні бути врегульовані, однак таких наразі не міститься у КПК України (прогалини); 2) права потерпілого, які закріплені, однак, їх реалізація суттєво ускладнена; 3) права потерпілого, які закріплені, однак, механізмів їх реалізації не існує (прогалини). За результатами дослідження, запропоновано доповнити положення КПК України у відповідних частинах.

РЕАЛІЗАЦІЯ СУДОВОГО КОНТРОЛЮ ЗА ДОТРИМАННЯМ ПРАВИЛ ПІДСЛІДНОСТІ

Ігор Анатолійович Смоляк — 2024-08-05

Стаття присвячена формуванню актуальної наукової думки особливостей реалізації судового контролю за дотриманням органами досудового розслідування своїх повноважень відповідно до підслідності кримінальних проваджень. В роботі проаналізовано особливості здійснення слідчими суддями судового контролю на етапі досудового розслідування. Розкрилися підходи до класифікації функції судового контролю. В статті відмічено, що ключовим напрямком судового контролю чинний КПК України визначає контроль за дотриманням захисту прав людини, та реакцію на прояв порушень таких прав. Визначено, що існує прогалина в чіткому механізмі судового контролю за повноваженнями органів досудового розслідування в аспекті дотримання підслідності кримінальних проваджень. Зокрема, наявна законодавча база судового контролю не дозволяє слідчим суддям ефективно здійснювати контроль за дотриманням органами досудового розслідування за дотриманням підслідності. Відсутність конкретних критеріїв реагування слідчими суддями на порушення, які проявляються в процесі реалізації органами досудового розслідування своїх процесуальних прав стає причиною закладення процесуальних порушень, які напряму впливають на хід судового розгляду.

Окремо акцентовано на тому, що наявність чіткого механізму судового контролю за дотриманням органами досудового розслідування правил підслідності дозволить уникати здійснення розслідування неуповноваженими органами. При цьому, значно знизиться кількість порушень, які допускаються слідчими, і відповідно зменшиться рівень визнання доказів недопустимими на етапі судового розгляду, як таких, що були отримані неуповноваженим суб’єктом.

Запропоновано ініціювати зміни до чинного законодавства стосовно розширення та деталізації повноважень слідчих суддів в частині судового контролю за дотриманням органами досудового розслідування правил підслідності.

ДИНАМІКА РОЗВИТКУ АДВОКАТСЬКОЇ ПРОФЕСІЇ В УКРАЇНІ ТА ЇЇ ВПЛИВ НА ГАРАНТІЇ ПРАВ ПІДОЗРЮВАНИХ ТА ОБВИНУВАЧЕНИХ

Олег Гарійович Предместніков — 2024-08-05

Становлення демократичної правової держави передбачає не лише утвердження пріоритету прав і свобод людини, а й наявність фундаментальної та стабільної системи законодавства, що має сприяти реальному і гарантованому забезпеченню прав, свобод і законних інтересів громадян. Одним із структурних елементів реалізації права на захист є саме можливість особи скористатися кваліфікованою правовою допомогою з боку обраного ним або призначеного захисника (адвоката), а у разі передбачених чинним законодавством випадках й безоплатною правовою допомогою.

У статті було проаналізовано етапи становлення та реформування інституту адвокатури в Україні. Окремі питання присвячені кримінально процесуальним гарантіям прав людини. Проаналізовано діяльність та доцільність більш чіткого визначення і удосконалення процесуального статусу захисника (адвоката), як учасника кримінального провадження у положеннях чинного КПК України. Окреслені основні гарантії прав підозрюваних та обвинувачених на основі аналізу законодавства України та надання пропозицій щодо її підвищення.

Розглянута проблема забезпечення прав і свобод людини на стадіях досудового та судового розслідування, щодо кримінально процесуальних гарантій прав підозрюваних під час застосування запобіжних заходів. Розкрито п’ять груп процесуальних гарантій прав підозрюваного та визначено участь захисника, яка є важливою гарантією забезпечення права особи на захист у кримінальному судочинстві.

За результатами проведеного дослідження запропоновано у положеннях чинного КПК України, внести більш чітке визначення і удосконалення процесуального статусу захисника (адвоката), як учасника кримінального провадження.

ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ПОДОЛАННЯ ЕТИЧНИХ ВИКЛИКІВ ВИКОРИСТАННЯ ШТУЧНОГО ІНТЕЛЕКТУ У СУДОЧИНСТВІ

Ольга Ярославівна Ковальчук — 2024-08-05

У статті здійснено комплексний аналіз етичних викликів застосування генеративного штучного інтелекту (ШІ) у судочинстві та запропоновано інноваційний підхід до їх подолання. Визначено ключові етичні проблеми, такі як забезпечення автентичності, прозорості, справедливості та протидія упередженості. Розроблено концептуальну модель для вирішення виявлених проблем, яка охоплює аспекти визначення мети, забезпечення прозорості, захисту прав на дані, впровадження протоколів автентичності, проведення аудитів справедливості, врахування соціально-економічних наслідків, залучення громадськості та безперервного вдосконалення. Обґрунтовано необхідність подальших досліджень для розробки механізмів гарантування прав людини при впровадженні генеративного ШІ у судочинство.

У статті представлено новий підхід до розробки концептуальної, які мають надавати користувачам керівні принципи для вирішення етичних проблем, пов’язаних із генеративним ШІ. Запропонована у статті концептуальна модель визначає підхід до вирішення виявлених етичних проблем щодо застосування технологій генеративного ШІ. Такий підхід здатний забезпечити відповідальне використання ШІ, максимізувати переваги та пом’якшити можливі ризики. Представлена пропозиція може бути використана як орієнтир у розробці та впровадженні генеративних моделей ШІ в судочинство.

АКТИВНІСТЬ СУДДІВ В СОЦМЕРЕЖАХ: ОБМЕЖЕННЯ В КОНТЕКСТІ ВИСНОВКУ КРЄС ЩОДО СВОБОДИ ВИРАЖЕННЯ СУДДІВ

Валентина Миколаївна Кравчук — 2024-08-05

Сучасна комунікація не мислиться без ресурсів всесвітньої мережі Інтернет. Стаття присвячена дослідженню стандартів стриманості та обмежень активності суддів у соціальних мережах з точки зору професійної етики з огляду на ухвалення Консультативною радою європейських суддів 2 грудня 2022 року висновку щодо свободи вираження суддів. Варто навчати всіх суддів працювати із застосунками та додатками соціальних мереж, щоб прогнозувати етичні наслідки їх використання в особистому та професійному житті, адже прогресивна поширюваність соціальних мереж породила нові виклики й етичні проблеми, пов’язані з належністю опублікованого контенту та демонстрацією упередженості чи інтересу. Загалом, обґрунтовано такі висновки: по-перше, соціальні мережі стали найефективнішою платформою для дискутування важливих суспільно-політичних питань, їх активно застосовують у своїй політиці топ-посадовці держав. Звісно, що і судді за власним бажанням можуть створювати і користуватися персональними акаунтами в соцмережах. По-друге, інформація, що її розміщують в інтернеті, стає публічною, а отже судді повинні утримуватися від опублікування в соцмережах будь-яких матеріалів, які можуть поставити під загрозу довіру громадськості до їх неупередженості або можуть суперечити гідності їх посади чи дискредитувати судову систему. По-третє, важливо підвищувати обізнаність суддів (в тому числі через організацію спеціальних курсів, навчань) про те, що під час публікації в соціальних мережах весь контент, що вони публікують, стає постійним (навіть після видалення) та може вільно тлумачитися або навіть перекручуватися чи бути вирваним з контексту. А вигадані нікнейми ніяк не приховають неетичну поведінку в Інтернеті. Навчання допоможе суддям знайти баланс і зрозуміти, який ступінь стриманості дозволятиме їм захистити свою безпеку й виконати свої зобов’язання щодо забезпечення своєї незалежності та безсторонності, гідності своєї посади та довіри суспільства до судової влади.

ПРАВОВИЙ СТАТУС ОРГАНІВ ПРОКУРАТУРИ В СИСТЕМІ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ

Петро Йосипович Кучерявий — 2024-08-05

Дана стаття присвячена розгляду питання про окремі елементи адміністративно-правового статусу органів прокуратури в Україні. Окреслено проблематику теми, а також те, що на даному етапі суспільного розвитку адміністративно-правовий статус прокуратури визначений не зовсім вдало. Така проблематика пов’язана з тим, що прокуратура не позначена як правоохоронний орган або орган правопорядку; спрямування діяльності прокуратури на захист прав і свобод людини є однією з обов'язкових ознак "правоохоронної діяльності"; спрямування діяльності прокуратури на захист загальних інтересів суспільства та держави не є характерною ознакою ані правоохоронної діяльності, ані діяльності з охорони правопорядку, оскільки це є ознакою будь-якого органу державної влади, незалежно від гілки влади, до якої належить такий орган; зазначення про чітку кореляцію діяльності прокуратури з функціями, визначеними у Конституції України, робить її ближчою до конституційного терміну "органи правопорядку". До 2016 року існувала ситуація, яка вказувала на особливий правовий статус прокуратури, адже він визначався на рівні основного закону, що говорить про ключову роль такого органу серед органів публічного сектору; особливий захист з боку держави прокурорів, оскільки забезпечення функціонування кримінальної юстиції покладалося саме на прокурорів; на особливість правового статусу також вказував і той факт, що зміна призначення прокуратури як органу державної влади, виконання її функцій будь-яким іншим органом забороняється. Після конституційної реформи 2016 року прокуратура була включена до системи органів правосуддя. Поряд з цим до сих пір за прокуратурою залишається статус правоохоронного органу. Така двоякість правового статусу говорить про нерозуміння природи органів прокуратури. Спираючись на наведені нами аргументи, прокуратура є органом системи органів правосуддя та в найближчому майбутньому має бути подолана двоякість природи цього державного органу, адже від правильного розуміння сутності та природи агентів держави залежить ефективність виконання ними їхніх функцій та повноважень.

ПРАВОСВІДОМІСТЬ АДВОКАТА В ПЕРІОД ВІЙСЬКОВОГО СТАНУ

Віталій Павлович Лаврів — 2024-08-05

У статті досліджується правосвідомість адвоката в період воєнного стану, підкреслюючи значення професійної етики та моральних цінностей у діяльності адвокатів під час збройних конфліктів. Проаналізовано специфічні виклики, з якими стикаються адвокати в умовах воєнного стану, включаючи загрози фізичної безпеки, обмеження доступу до клієнтів та правової інформації. Особлива увага приділена ролі адвокатів у захисті прав людини та підтримці верховенства права в надзвичайних умовах. Висвітлено правові та етичні принципи, що регулюють поведінку адвокатів під час воєнного стану, а також важливість підтримки високого рівня правосвідомості для забезпечення справедливого правосуддя. На основі проведених досліджень сформульовано рекомендації щодо зміцнення правосвідомості адвокатів, підвищення їхньої стійкості та ефективності в умовах воєнного стану. Застосовувався порівняльний аналіз для виявлення змін у правосвідомості адвокатів до та під час військового стану. иявлено, що під час військового стану адвокати стають більш свідомими своїх соціальних обов'язків, етичних зобов'язань та необхідності захисту прав людини навіть в умовах обмежених ресурсів та підвищеного ризику. становлено, що військовий стан значно впливає на роботу адвокатів, змушуючи їх адаптувати свої методи роботи та підходи до захисту клієнтів. Наприклад, обмеження пересування, ризик фізичної загрози та вплив воєнної пропаганди створюють додаткові виклики. Аналіз показав, що під час військового стану адвокати часто стикаються з етичними дилемами, такими як вибір між професійними обов'язками та особистою безпекою. Важливим аспектом є дотримання принципів конфіденційності та неупередженості в умовах підвищеної напруги.

ЕКСТРАДИЦІЯ УХИЛЯНТІВ ВІД МОБІЛІЗАЦІЇ З ЄС В УКРАЇНУ В УМОВАХ ВІЙНИ: ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ

Тетяна Вікторівна Дракохруст — 2024-08-05

У даній статті досліджено процесу екстрадиції осіб, які ухиляються від викликів мобілізації у Європейському союзі та їхнього можливого винесення на територію України під час воєнного конфлікту. Автори статті зосереджуються на порівняльно-правовому аналізі законодавства країн ЄС та України з питань екстрадиції та мобілізації, виокремлюючи важливі відмінності та спільні аспекти.

У статті розглядаються правові аспекти, пов'язані із застосуванням екстрадиційних процедур у контексті мобілізації. Досліджується також роль міжнародних конвенцій та угод у цьому контексті, а також їхній вплив на рішення щодо екстрадиції.

Виявлено, що процес екстрадиції ухилянтів від мобілізації регулюється як національним законодавством, так і міжнародними договорами, такими як Європейська конвенція про екстрадицію. Утім, існують значні відмінності в підходах до екстрадиції між різними країнами ЄС, що ускладнює процес. Встановлено, що однією з ключових проблем екстрадиції є дотримання прав людини. Зокрема, Європейський суд з прав людини встановив певні стандарти, які повинні бути враховані при вирішенні питань екстрадиції, щоб уникнути порушень прав ухилянтів. Дослідження показало, що для ефективної екстрадиції необхідна тісна співпраця між Україною та країнами ЄС, а також удосконалення правової бази шляхом укладання двосторонніх договорів та оновлення національного законодавства відповідно до міжнародних стандартів. Підкреслюється, що ефективна екстрадиція ухилянтів від мобілізації має важливе значення для підтримання правопорядку та дотримання міжнародних зобов'язань. Ця стаття є важливим внеском у вивчення проблематики екстрадиції у контексті військових конфліктів та може слугувати основою для подальших досліджень та розробки рекомендацій щодо вдосконалення відповідного законодавства.

МІЖНАРОДНЕ ГУМАНІТАРНЕ ПРАВО: ОКРЕМІ АСПЕКТИ НАВЧАННЯ ТА ВИКЛАДАННЯ

Лілія Тарасівна Рябовол — 2024-08-05

У статті доведено, що поширення знань з МГП й набуття їх здобувачами вищої освіти є обов’язковим і необхідним. Виявлено особливості навчання та викладання МГП у закладах сектору безпеки та оборони, а також комплекс чинників, які це зумовлюють – вказівка на необхідність вивчення МГП в стандартах НАТО, за якими відбувається реформування вищої військової освіти в Україні; уведення результатів навчання з МГП в стандарти вищої військової освіти; наявність відповідних вимог до військовослужбовців в інструктивних документах. Акцентовано, що у процесі засвоєння змісту МГП як сукупності правових норм і принципів, що застосовується під час збройних конфліктів та спрямовується на забезпечення захисту жертв таких конфліктів, заборону чи обмеження використання визначених засобів і методів ведення збройної боротьби, слід наголошувати на його гуманістичну сутність. Виявлено, що ефективне навчання та викладання МГП потребує відповідних форм, методів і технологій. Констатовано, що оптимальною формою є практичне заняття, яке дає можливість закріпити теоретичні знання та виробити відповідні практичні уміння т навички. Наголошено, що на таких заняттях здобувачі освіти мають виконувати практичні завдання, передусім працювати з джерелами МГП – міжнародними та вітчизняними нормативно-правовими актами. Доведено, що розвитку вмінь застосовувати їх приписи сприяє методика кейсів – проведення юридичного аналізу (на основі норм МГП) певної ситуації. Запропоновано методичні варіанти цієї методики – кейси з описом реальних ситуацій або спеціально сформовані кейси з описом абстрактних ситуацій у рамках конкретних тем. Викладено методично-дидактичні умови реалізації сase-study, а також варіанти її інтеграції з іншими методиками і технологіями навчання та вкладання МГП, як інтерактивні вправи / робота у групах або парах тощо.

ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РАТИФІКАЦІЇ РИМСЬКОГО СТАТУТУ МІЖНАРОДНОГО КРИМІНАЛЬНОГО СУДУ В УКРАЇНІ

Ельвіра Валентинівна Тітко — 2024-08-05

Стаття присвячена проблемам та перспективам ратифікації Римського статуту Міжнародного кримінального суду в Україні, що обумовлено важливістю інтеграції України у систему міжнародного правосуддя та її прагненням до зміцнення верховенства права. Римський статут, що є установчим документом Міжнародного кримінального суду (МКС), передбачає юрисдикцію над найбільш серйозними міжнародними злочинами, такими як геноцид, воєнні злочини та злочини проти людяності. Ратифікація цього статуту є важливим кроком для будь-якої держави, що прагне приєднатися до глобальних зусиль з боротьби з безкарністю за такі злочини.

Досліджено, що визначена тематика є досить суперечливим, адже викликає широкі дискусії. В умовах збройної агресії проти України ратифікація Римського статуту постає критично-важливим інструментом задля забезпечення дотримання норм міжнародного права, захисту прав та свобод людини, а також державного суверенітету. Висвітлено головні проблеми, що включають невідповідність норм Римського статуту законодавству України, що вбачається у Конституції та Кримінальному кодексі держави, невизначеність внутрішньої кримінально-правової політики, зокрема у питанні розкриття поняття злочинів агресії, а також імплементації норм Статуту МКС у національну правову систему спираючись на реформи для підготовки судових органів та національного законодавства у відповідності міжнародним стандартам.

Розглянуто особливості співпраці України та Міжнародного кримінального суду у забезпеченні притягнення до відповідальності осіб за злочини проти людяності, геноцид, воєнні злочини, а також злочини агресії вчинені на території держави країною-агресором. Для цього відмічено роботу Офісу Міжнародного кримінального суду в Україні, що свідчить про зміцнення партнерства, а також підвищення ефективності у розслідуванні міжнародних злочинів.

У роботі зосереджено увагу на думках провідних науковців, що стосується теми статті. За результатами спостережень встановлено, що надання згоди на обов’язковість цього документу має значні позитивні наслідки для України, включаючи можливість бути повноцінним учасником процесу в усіх структурах Міжнародного кримінального суду, забезпечення покарання осіб, які вчинили міжнародні злочини, а також стимулювання національних органів до ефективного розслідування злочинів і дотримання міжнародних стандартів, що зрештою сприяє зміцненню правосуддя, розвитку міжнародного співробітництва та захисту прав людини в умовах збройної агресії.

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ В УКРАЇНІ

Владислав Іванович Теремецький — 2024-08-05

Наукове дослідження присвячено адміністративно-правовому регулюванню соціального захисту військовослужбовців в Україні. Досліджено законодавство, яке регулює правовий статус військовослужбовців, законодавство про охорону здоров’я, пенсійне та житлове законодавство. У статті використано праці науковців, які вивчали проблеми соціального захисту військовослужбовців.

Запропоновано визначати соціальний захист військовослужбовців як систему гарантій, які забезпечують задоволення матеріальних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Адміністративно-правове регулювання соціального захисту військовослужбовців є діяльністю суб’єктів владних повноважень щодо встановлення умов матеріального забезпечення, надання соціальних пільг, медичного та реабілітаційного забезпечення військовослужбовців під час проходження служби.

Конкретні заходи соціального захисту військовослужбовців передбачені у законодавстві про охорону здоров’я, житловому та трудовому законодавстві, яке встановлює правовий статус військовослужбовців. Зроблено висновок, що система заходів соціального захисту охоплює такі складові елементи, як належна винагорода за службу, додаткові виплати у разі участі в бойових діях, пільги, різні види одноразових грошових допомог і компенсацій, медичне і житлове забезпечення, трудові гарантії на випадок мобілізації та демобілізації.

Сформульовано пропозиції щодо внесення змін до законодавства для вдосконалення адміністративно-правового регулювання соціального захисту військовослужбовців в Україні. Наголошено, що система соціального захисту військовослужбовців потребує впорядкування та заміни низки підзаконних актів законодавчими. Стверджено, що поняття соціального захисту військовослужбовця необхідно відокремлювати від поняття правового захисту та закріпити нове визначення законодавчо.

ГРАДУАЛЬНЕ ТЛУМАЧЕННЯ КАРЛА ЛАРЕНЦА В СВІТЛІ ЮРИДИЧНОЇ МЕТОДОЛОГІЇ І/АБО ТЕОРІЇ ЮРИДИЧНОЇ АРГУМЕНТАЦІЇ

Віталій Анатолійович Вдовічен — 2024-05-30

У статті дається відповідь на питання про те, які позитивні і негативні особливості несе із собою так зване градуальне тлумачення, тобто уявлення, що правове тлумачення у вузькому і широкому сенсі є тісно пов’язаними, а не являють собою щось особливе і повністю окреме. За відправний пункт до уваги береться той факт, що Карл Ларенц як представник юриспруденції оцінок є автором відношення між двома окресленими вище типами тлумачення. Звертається увага, що Карл Ларенц у своєму вченні відстоює підхід, згідно з яким між тлумаченням і так званим дальшим творенням права (Савіньї) існує не розрив, а градуальний перехід.

У статті досліджено значення градуального тлумачення К. Ларенца в світлі сучасної юридичної методології і/або теорії юридичної аргументації. Відповіді на питання про (a) відношення градуального і телеологічного тлумачення у К. Ларенца, про (b) відношення тлумачення у широкому і вузькому сенсі.

У статті продемонстровано, що телеологічне тлумачення – це данина так званому актуальному тлумаченню на противагу історичному тлумаченню. Розуміння тлумачення К. Ларенцом включається в контекст поділу тлумачення на тлумачення у вузькому і широкому сенсі, при цьому останнє розуміється як узагальнення ідеї Савіньї про існування поряд із власне тлумаченням так званого дальшого творення права.

Запропонований вище виклад дозволив сформулювати такі тези: без телеологічного тлумачення як містка між тлумаченням у вузькому і в широкому сенсі говорити про градуальне тлумачення не приходиться: телеологічне тлумачення – це conditio sine qua non градуального тлумачення. Градуальне тлумачення дозволяє відносно зв’язати в одне ціле тлумачення у вузькому і в широкому сенсі. Особливістю такого підходу є певна свобода двох різновидів тлумачення, тобто тлумачення у вузькому сенсі і так званого дальшого творення права (Савіньї).

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ

Вікторія Григорівна Чорна — 2024-05-30

Розкрито поняття та особливості правового регулювання інвестиційної діяльності в Україні.

Правове регулювання інвестиційної діяльності в Україні означає комплекс правових норм та законодавчих актів, що визначають порядок внесення, використання, захисту інвестицій, а також регулюють відносини між інвесторами і державою, спрямовані на залучення та ефективне використання капіталу в економіці країни. Основоположними документами є Закон України «Про інвестиційну діяльність», Закон «Про режим іноземного інвестування», а також низка інших нормативно-правових актів, що стосуються різних аспектів інвестиційної діяльності.

Однією з особливостей правового регулювання інвестицій в Україні є акцент на створенні сприятливих умов для залучення іноземних інвесторів. Зокрема, іноземні інвестори можуть користуватися такими ж правами і гарантіями, як і вітчизняні інвестори. Крім того, є низка стимулів у вигляді податкових пільг та можливості участі в приватизації. Однак, на практиці інвестори часто стикаються з бюрократичними перешкодами та нестабільністю законодавства, що стримує інвестиційний потенціал країни.

Визначено, що однією з головних проблем у правовому регулюванні інвестицій є нестабільність і непередбачуваність законодавства. Часті зміни в законах, різне тлумачення норм права різними органами державної влади створюють ризики для інвесторів. Також існує проблема корупції та велика залежність від політичної ситуації в країні, що впливає на інвестиційний клімат.

Запропоновано пропозиції щодо удосконалення правового регулювання інвестиційної діяльності в Україні. Відзначено, що для покращення інвестиційного клімату в Україні важливо забезпечити більшу стабільність і передбачуваність законодавства. Це можна досягнути через гармонізацію українських законів з нормами Європейського Союзу, що також сприятиме інтеграції України в європейський економічний простір. Важливим кроком стане також боротьба з корупцією та забезпечення прозорості у взаємодії держави і бізнесу через розвиток електронних сервісів і зниження бюрократичних бар'єрів.

Поліпшення інвестиційного клімату в Україні вимагає комплексного підходу, включаючи стабілізацію законодавства, підвищення прозорості діяльності державних органів, активну антикорупційну політику та інтеграцію з міжнародними економічними системами. Це сприятиме зростанню довіри інвесторів і залученню іноземного капіталу, необхідного для економічного розвитку країни.

ВІД ЮРИСПРУДЕНЦІЇ ОЦІНОК ДО ТЕОРІЇ ЮРИДИЧНОЇ АРГУМЕНТАЦІЇ: КАРЛ ЛАРЕНЦ, РОБЕРТ АЛЕКСІ, УЛЬФРІД НОЙМАНН

Оксана Борисівна Бунчук — 2024-05-30

В статті йдеться про розвиток юридичної методології в XIX, XX і XXI ст.ст., який розуміється як перехід, зокрема, від юриспруденції оцінок до теорії юридичної аргументації. Констатовано, що основи сучасної юридичної методології закладається в першій половині XIX ст. Фрідріхом Карлом фон Савіньї, тоді як її витоки потрібно шукати принаймні в римському праві або й раніше. Впродовж майже ста років після Савіньї, тобто приблизно до кінця 1960 років, сформувалося три традиційних методологічних напрямки, до яких належить і «юриспруденція оцінок», яку репрезентує передусім німецький професор Карл Ларенц (1903-1993), автор, серед іншого, фундаментальної «Методології правової науки» (1-6 вид. з 1960 по 1991 рік). Не пізніше початку 1970 років набирає обертів новий (методологічний) напрямок, який отримує назву «теорія юридичної аргументації». Так складається те, що конкуренцію і взаємний вплив юриспруденції оцінок і теорії юридичної аргументації можна розуміти як перехід від аксіологічної юриспруденції до деонтологічної аргументативної юриспруденції.

У статті розглядаються питання: по-перше, що докладніше собою являє перехід в цілому і загалом від аксіологічної до аргументативної юриспруденції; по-друге, яке значення мають поняття «сенсу» і «претензії на правильність» в юридичній методології сьогодні, по-третє, якою є теорія норм в юриспруденції оцінок К. Ларенца і в теорії юридичної аргументації, репрезентованій Р. Алексі і У. Нойманном.

Виклад статті завершується твердженнями про те, що теорія юридичної аргументації може повністю (Р. Алексі) або частково (У. Нойманн) замінити в наші дні юриспруденцію оцінок в широкому сенсі, тобто юридичну методологію, яка намагається розв’язувати питання правознаходження secundem і передусім praeter і extra legem INTRA JUS за допомогою переважно аксіологічного інструментарію. Поняття «претензії на правильність» характеризує сучасну теорію юридичної аргументації, орієнтовану, зокрема і значною мірою, на Ю. Габермаса, причому можна сказати, що перехід від юриспруденції оцінок до такого роду теорії є переходом від традиційної ідеології сенсу до сучасної ідеології згаданої претензії. Відмова від поняття типу, яке пропагує К. Ларенц, на користь поняття норми для вирішення, яке пропонує, посилаючись на Є. Ерліха, передусім Р. Алексі, – це ще одна, цікава в прикладному сенсі, форма переходу від юриспруденції оцінок до теорії юридичної аргументації.

РОЛЬ МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ В ПЕРІОД ЗБРОЙНИХ КОНФЛІКТІВ

Світлана Юріївна Задерейко — 2024-05-30

У даній статті розкрито види міжнародних організацій, які приймають участь в подоланні збройних конфліктів та їх завдання.

Міжнародні організації відіграють критично важливу роль у вирішенні збройних конфліктів, виконуючи миротворчі, посередницькі, гуманітарні та захисні функції. Вони сприяють мирному врегулюванню, надають необхідну допомогу постраждалим та виступають захисниками прав людини. Однак їх діяльність обмежена політичними, фінансовими та логістичними викликами, які можуть впливати на ефективність втручання.

Спеціалізовані агенції як ЮНІСЕФ і Міжнародний Комітет Червоного Хреста зосереджують зусилля на захисті та підтримці вразливих груп, зокрема дітей та внутрішньо переміщених осіб. Їхні програми зосереджені на наданні освіти, психологічної підтримки та гуманітарної допомоги, що є ключовими для забезпечення довгострокової стабільності та відновлення після конфліктів.

Міжнародне гуманітарне право відіграє центральну роль у регулюванні дій сторін під час збройних конфліктів, спрямованих на захист цивільних осіб та обмеження збройного насильства. Зобов'язання сторін за Женевськими конвенціями та їх дотримання є ключовими для запобігання порушенням і забезпеченню гуманітарного реагування на кризи.

Ефективність міжнародних організацій значною мірою залежить від їх здатності координувати свої дії з іншими учасниками, включаючи національні уряди, інші міжнародні інституції та неприбуткові організації. Взаємодія і співпраця є вирішальними для розв'язання комплексних гуманітарних та політичних проблем, що виникають під час та після конфліктів. Глобальна підтримка та відповідальність. На міжнародній арені існує постійна потреба у забезпеченні підтримки та відповідальності з боку глобальної спільноти у виконанні мандатів міжнародних організацій під час збройних конфліктів. Це включає фінансування, політичну підтримку та розробку стратегій, які враховують довгострокові наслідки збройних конфліктів для стабілізації і відновлення постраждалих регіонів.

ОСОБЛИВОСТІ ПЕРЕХОДУ ОБ'ЄКТІВ АВТОРСЬКОГО ПРАВА У СУСПІЛЬНЕ НАДБАННЯ

Катерина Євгенівна Трошкіна — 2024-05-30

Стаття присвячена особливостям переходу об’єктів авторського права до суспільного надбання. Визначено, що суспільне надбання є одним із основних елементів системи забезпечення авторських прав, в основі якої покладений баланс інтересів творчих людей, творців різноманітних об’єктів авторського права, а також користувачів і суспільства в цілому.

Суспільним надбанням вважаються твори, які не охороняються як об’єкти авторського права у зв’язку із закінченням строку дії майнових авторських прав на них. А також твори, що не підпадають під охорону авторським правом.

Законодавча практика зарубіжних країн виділяє такі способи, якими твори потрапляють у суспільне надбання: закічення терміну дії авторського права; не виконання правил поновлення авторських прав власником авторських прав; розміщення власником авторських прав твору навмисно у суспільному надбанні, відоме як «присвята»; закон про авторське право не захищає такі види творів.

Автори прийшли до висновку, що суспільне надбання – це усі твори та об’єкти інтелектуальної власності, термін дії авторських прав яких закінчився зі згоди автора чи через певний час після його смерті; такі твори належать громадськості, а не окремому автору чи митцю; будь-хто може використовувати твір, що є суспільним надбанням, без отримання дозволу, але ніхто ніколи не може ним володіти. Статус суспільного надбання дасть змогу будь-якій людині створювати продукцію з героями та отримувати від цього прибуток.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ХМАРНИХ ПОСЛУГ В УКРАЇНІ

Карина Геннадіївна Талдонова — 2024-05-30

Хмарні послуги в сучасному світі постійно розвиваються та позиціонуються як новий тренд сьогодення з масштабним розвитком сервісів і віртуальних потужностей. Швидкі темпи глобалізації, вимоги до прискореного обміну даними стимулюють виникнення нових і регулярного поновлення діючих технологій і продуктів у всіх сферах діяльності. Із розвитком технологій суспільство отримало доступ до різних типів пристроїв та програмних продуктів, в тому числі й розважального призначення. За рахунок використання послуг хмарних систем зберігання даних людям більше не потрібно переносити файли між різними пристроями: файли можна отримати з будь-якого місця за умови наявності підключення до мережі «Інтернет».

В статті розглянуто особливості хмарних послуг та тенденції їх розвитку. Особливу увагу приділено правовому регулюванню хмарних послуг відповідно до чинного законодавства. Розкрито основні проблеми, пов’язані з їх використанням. Акцентовано увагу на актуальності вказаної теми на сьогодні. Проаналізовано зміни у вітчизняному законодавстві, зумовлені поширенням і застосуванням цифрових технологій у всіх сферах суспільного буття.

Хмарні технології з’явились порівняно нещодавно і одразу стрімко та невпинно розвиваються. Використання хмар оптимізує процес обробки та збереження інформації, а також дозволить уникнути розростання власних систем державних органів, органів місцевого самоврядування, державних підприємств, установ та організацій. Зберігання даних у хмарних сховищах сприятиме зменшенню витрат на побудову та розширення обчислювальних потужностей держави, стимулюватиме перехід на хмарну модель більшості секторів української економіки та створить умови для ефективного використання державних ресурсів шляхом впровадження новітніх технологій при обробці інформації.

Проте в Україні не створені спеціальні норми і законодавчі акти врегулювання питань пов’язаних з використанням хмарних технологій у різних напрямках інформатизації суспільства та держави. Крім того на сьогодні відсутня практика судового врегулювання конфліктів інтересів споживача та постачальника хмарних послуг. Також, доцільним є залучення міжнародного досвіду у сфері хмарних послуг. Функціонування даної технології близьке до сфери державного регулювання, але на сьогоднішній день ще не повністю вдосконалене.

АНТИНОМІЧНА ПРИРОДА ПОЛІТИЧНОЇ СВОБОДИ: ДЕЯКІ АСПЕКТИ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА НА СВОБОДУ ВИРАЖЕННЯ ПОЛІТИЧНИХ ПОГЛЯДІВ ТА ПЕРЕКОНАНЬ

Зоряна Володимирівна Байталюк — 2024-05-30

У статті досліджено питання антиномічної природи політичної свободи. Ідеологічним та нормативним підґрунтям розвитку демократії й громадянського суспільства є визнання політичної свободи у різних її проявах важливою формою самореалізації особистості та загальносуспільної цінності. При цьому, ігнорування антиномічної природи політичної свободи іманентно ускладнює можливість розрізнити її та свавілля, адже містить у собі спокусу протиправної вседозволеності та зловживання правом.

Визначено антиномії політичної свободи як суспільно детерміновані та об’єктивовані протиріччя інституту політичної свободи, які в діалектичній єдності виражають її зміст на онтологічному, гносеологічному та аксіологічному рівнях. Констатовано, що виокремлення та розв’язання антиномічних бівалентностей свободи – «позитивної та негативної», «внутрішньої та зовнішньої», «свобода для вчинення певної дії» – «здатність вчинення певної дії», формує цілісне уявлення про сам феномен політичної свободи, сприяє його розумінню, пізнанню та реалізації.

Зауважено, що антиномічність – невід’ємна властивість свободи вираження політичних поглядів та переконань, яка відображає об’єктивні протиріччя, що існують в суспільному бутті на певному етапі історичного розвитку. В контексті проведеного дослідження діалектичний аналіз антиномій свободи вираження політичних поглядів та переконань показав неможливість їх вирішення за принципом пріоритетного розвитку однієї із сторін протиріччя (абсолютизації чи обмеження права на свободу вираження політичних поглядів та переконань, конституційному декларуванні чи нормативному закріпленні політико-правових інструментів втілення в суспільне життя). Враховуючи вищесказане, встановлено, що сутність антиномій свободи вираження політичних поглядів та переконань полягає не у штучній єдності протилежностей, а в діалектичному поєднані, визнанні об’єктивності їх існування, активній взаємодії та взаємодоповненні на основі раціонального балансу та компромісу.

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПОХОВАННЯ ЗАГИБЛИХ УНАСЛІДОК ВОЄННИХ ДІЙ В УКРАЇНІ

Людмила Михайлівна Силенко — 2024-05-30

У даній статті правове регулювання поховання загиблих унаслідок воєнних дій в Україні.

Визначено, що правове регулювання поховання загиблих унаслідок воєнних дій в Україні – це комплекс законодавчих актів, нормативно-правових документів та процедур, які встановлюють порядок та умови поховання осіб, які загинули під час військових конфліктів, забезпечуючи гідне і належне вшанування їх пам'яті.

Особливості правового регулювання поховання загиблих унаслідок воєнних дій в Україні включають: 1) вимагає точної ідентифікації загиблих військовослужбовців, забезпечення належного документування обставин смерті та офіційного визнання факту загибелі для правових наслідків, включаючи спадкові питання та виплати родинам; передбачає організацію поховань з державними та військовими почестями, забезпечення участі військових підрозділів та виконання спеціальних ритуалів на честь загиблих військовослужбовців; встановлюються особливі вимоги до місць поховань загиблих у воєнних діях, таких як окремі сектори на кладовищах або спеціальні військові меморіали, де поховання ведеться з дотриманням усіх протоколів; передбачає створення умов для довготривалого догляду за могилами, включаючи охорону, утримання та доступність для відвідувань родинами і громадськістю; встановлення правових норм щодо забезпечення підтримки родинам загиблих, включаючи психологічну, соціальну підтримку та компенсації.

Удосконалення правового регулювання поховання загиблих унаслідок воєнних дій в Україні може бути досягнуто шляхом розробки та прийняття спеціалізованого законодавчого акта, який би враховував усі аспекти поховання військовослужбовців. Такий закон повинен включати чіткі процедури ідентифікації загиблих, забезпечення належного повідомлення родинам, організацію військових почестей, а також питання відшкодування та соціального забезпечення родин загиблих. Також важливо створити ефективну систему співпраці між військовими, місцевими органами влади та некомерційними організаціями для сприяння у підготовці та проведенні поховань.

Крім того, Україні необхідно впровадити міжнародні стандарти у сфері поховання військовослужбовців, що включає ратифікацію міжнародних угод та протоколів про захист прав військовополонених та загиблих. Це забезпечить додаткові гарантії збереження гідності загиблих та прав їхніх родин. Інтеграція міжнародного досвіду допоможе також у створенні ефективних механізмів контролю за дотриманням встановлених норм, а також у забезпеченні прозорості та відкритості процесів, пов'язаних із військовими похованнями.

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ НАДАННЯ МЕДИЧНОЇ ДОПОМОГИ ВАГІТНИМ ЖІНКАМ ТА НОВОНАРОДЖЕНИМ ДІТЯМ В УКРАЇНІ

Сергій Володимирович Книш — 2024-05-30

Наукова стаття присвячена особливостям адміністративно-правового регулювання надання медичної допомоги вагітним жінкам та новонародженим дітям в Україні. Проаналізовано законодавчі акти, які встановлюють правові засади державного управління та регулюють правовідносини у сфері охорони здоров’я. Охарактеризовано повноваження Міністерства охорони здоров’я України у сфері правового регулювання надання медичної допомоги вагітним жінкам та новонародженим дітям. Розглянуто повноваження управлінь охорони здоров’я місцевих державних адміністрацій у сфері охорони дитинства та материнства.

Запропоновано визначення адміністративно-правового регулювання медичної допомоги вагітним жінкам та новонародженим дітям як встановлення у законодавчих і підзаконних актах повноважень органів влади щодо управління перинатальними центрами і пологовими будинками, порядку надання медичної допомоги у випадку вагітності і народження дитини. Зроблено висновок, що адміністративно-правове регулювання полягає у встановленні: повноважень органів державного управління та місцевого самоврядування у сфері охорони материнства і дитинства; переліку та правового статусу спеціалізованих закладів охорони здоров’я: пологових будинків і перинатальних центрів; вимог щодо підготовки лікарів медичної спеціальності «акушерство і гінекологія»; стандартів надання медичної допомоги вагітним жінкам і новонародженим дітям; умов штучного переривання вагітності.

Для вдосконалення правового регулювання надання медичної допомоги вагітним жінкам та новонародженим дітям запропоновано внести зміни до окремих підзаконних актів. Наголошено на необхідності уточнення завдань місцевих управлінь охорони здоров’я щодо медичної допомоги вагітним жінкам, вдосконалення статутних документів пологових будинків та перинатальних центрів.

НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАДАННЯ ПСИХІАТРИЧНОЇ ДОПОМОГИ В ПРИМУСОВОМУ ПОРЯДКУ

Аліна Вікторівна Богданець — 2024-05-30

У даній статті проаналізовано зміст понять «нормативно-правове забезпечення», «правове регулювання», «психіатрична допомога» за нормами національного законодавства України.

Акцентовано увагу на тому, що важливе значення має ефективна законодавча регламентація процедури надання необхідної медичної допомоги, які страждають розладом психічного здоров’я, особливо у випадках надання психіатричної допомоги в примусовому порядку.

Зазначено, що психіатрична допомога – комплекс спеціальних заходів, спрямованих на обстеження стану психічного здоров’я осіб на підставах та в порядку, передбачених Законом України «Про психіатричну допомогу» та іншими законами України, профілактику, діагностику психічних розладів, лікування, нагляд, догляд, медичну та психологічну реабілітацію осіб, які страждають на психічні розлади, у тому числі внаслідок вживання психоактивних речовин.

Право на медичну допомогу, закріплене у статтях 3 та 49 Конституції України, статті 284 Цивільного кодексу України, Основах законодавства України про охорону здоров’я, Законі України «Про психіатричну допомогу» та інших нормативно-правових актах національного законодавства, які регламентують суспільні відносини у сфері охорони здоров’я.

Ключові положення процесуального порядку розгляду заяв про надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку визначені у главі 10 розділу IV «Окреме провадження» Цивільного процесуального кодексу України.

Законодавством визначено три види психіатричної допомоги: 1) психіатричний огляд (проводиться з метою з’ясування: наявності чи відсутності в особи психічного розладу, потреби в наданні їй психіатричної допомоги, а також для вирішення питання про вид такої допомоги та порядок її надання); 2) амбулаторна психіатрична допомога (включає в себе обстеження стану психічного здоров’я осіб на підставах та в порядку, передбачених Законом України «Про психіатричну допомогу» та іншими законами, профілактику, діагностику психічних розладів, лікування, нагляд, догляд, медико-соціальну реабілітацію осіб, які страждають на психічні розлади, в амбулаторних умовах); 3) стаціонарна психіатрична допомога (включає в себе обстеження стану психічного здоров’я осіб на підставах та в порядку, передбачених Законом України «Про психіатричну допомогу» та іншими законами, діагностику психічних розладів, лікування, нагляд, догляд, медико-соціальну реабілітацію осіб, які страждають на психічні розлади, і надається в стаціонарних умовах понад 24 години підряд).

Звертається увага на те, що кожен із зазначених видів психіатричної допомоги може застосовуватися до фізичної особи в примусовому порядку виключно на підставі відповідного рішення суду.

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЕКСПОРТУ АГРАРНОЇ ПРОДУКЦІЇ ПІД ЧАС ДІЇ ПРАВОВОГО РЕЖИМУ ВОЄННОГО СТАНУ

Юрій Сергійович Гонтар — 2024-05-30

Актуальність дослідження правового регулювання експорту сільськогосподарської продукції під час дії правового режиму воєнного стану викликана сучасним станом правового регулювання у цій сфері та особливостями застосування відповідного законодавства у практичній діяльності суб’єктів господарювання.

Відповідно до ст. 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. При цьому зазначається, що в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень.

Починаючи з літа 2023 року, український аграрний сектор переживав доволі суперечливий період. Українські державні органи ввели додаткові обмеження для експорту аграрної продукції. Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 1132 «Про реалізацію експериментального проекту з верифікації суб’єктів агропромислового комплексу в умовах воєнного стану». Зазначена постанова суттєво змінила правила для експортно-орієнтованих українських аграрних компаній. Ключовою зміною є створення Державного аграрного реєстру, в який необхідно вносити експортерів аграрної продукції, включаючи експортерів зернових та олійних культур, олії, насіння та продуктів їх переробки. Компанії, внесені до зазначеного реєстру, вважаються «верифікованими суб’єктами агропромислового комплексу». Основна мета постанови зводиться до того, щоб розмежувати компанії, для яких експорт аграрної продукції є основним чи одним із основних видів діяльності протягом тривалого часу, та компанії, які були створені лише недавно або ж лише недавно почали займатися експортом аграрної продукції. Таким чином створено два паралельних механізми експорту - експорт без обмежень для верифікованих експортерів та експорт за умов отримання ліцензій на кожну операцію для компаній, які не пройшли верифікацію.

ЗАКОНОДАВЧІ ЗАСАДИ РЕГУЛЮВАННЯ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНИХ ДОГОВОРІВ (КОНТРАКТІВ)

Максим Олександрович Дігтярьов — 2024-05-30

Особливості провадження зовнішньоекономічної діяльності в Україні в умовах правового режиму воєнного стану обумовлюють актуальність дослідження загальних законодавчих засад регулювання зовнішньоекономічних договорів (контактів).

Відповідно до Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

У Господарському кодексі України зазначається, що суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності мають право укладати будь-які зовнішньоекономічні договори (контракти), крім тих, укладення яких заборонено законодавством України.

Форма і порядок укладення зовнішньоекономічного договору (контракту), права та обов’язки його сторін регулюються Законами України «Про зовнішньоекономічну діяльність», «Про міжнародне приватне право» та іншими законами.

Згідно із Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність» зовнішньоекономічний договір (контракт) – це домовленість двох або більше суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності та їх іноземних контрагентів, спрямована на встановлення, зміну або припинення їх взаємних прав та обов’язків у зовнішньоекономічній діяльності. Суб’єкти, які є сторонами зовнішньоекономічного договору (контракту), мають бути здатними до укладання договору (контракту) відповідно до законів України та/або закону місця укладання договору (контракту). Зовнішньоекономічний договір (контракт) складається відповідно до цього та інших законів України з урахуванням міжнародних договорів України, відомих міжнародних звичаїв, рекомендацій, правил міжнародних органів та організацій.

Важливі норми про правове регулювання зовнішньоекономічних договорів (контрактів) містяться у Законі України «Про міжнародне приватне право». Положення цього закону стосуються колізійних норм щодо договірних зобов’язань.

ДОГОВІР УПРАВЛІННЯ СПАДЩИНОЮ В УКРАЇНІ ТА КРАЇНАХ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ: ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ

Світлана Дмитрівна Гринько — 2024-05-30

Стаття присвячена порівняльно-правовому аналізу законодавчого регулювання договору управління спадщиною у країнах Європейського Союзу та Україні. Починаючи з України, було встановлено, що договір правління спадщиною укладається лише якщо у складі спадщини є майно, яке потребує управління та відсутні спадкоємці або виконавець заповіту. Виявлено колізію між регулюванням управлінням майном у Цивільному кодексі України та законі України «Про нотаріат», яким досить розгорнуто регулюється питання управління спадщиною, однак можливість укладення договору управління спадщиною передбачена лише, якщо у складі спадщини є корпоративні права для управління ними. Вказано, що договір управління спадщиною не є різновидом договору управління майном, який регулюється главою 70 Цивільного кодексу України, хоча мають певні спільні ознаки.

Проаналізоване цивільне законодавство країн Європейського Союзу передбачає встановлення управління спадщиною переважно судом, без укладення договору про управління спадщиною. Німецьке цивільне законодавство регулює управління спадковим майном через самостійне управління спадкоємцями, або через суд за клопотанням таких спадкоємців або кредиторів спадкодавця. Суд призначає управителя, який зобов’язаний управляти спадщиною та відповідає перед кредиторами спадковим майном, адже спадкоємці у такому випадку не мають права управляти спадщиною до її прийняття. Цивільне законодавство Чехії має схоже регулювання, адже адміністратор призначається або самим спадкодавцем у заповіті або ж судом. При цьому важливе значення має виконавець заповіту, якому такий адміністратор буде підзвітним. Найбільша роль в установленні управління спадщиною належить суду у Латвії, адже суд може самостійно вживати заходів до охорони спадкового майна, а саме призначати опікуна для управління, який підзвітний цьому суду.

Зроблено висновок, що наявність у вітчизняному цивільному законодавстві такого інструменту як договір управління спадщиною є позитивним явищем, на відміну від занадто високої ролі суду у європейській практиці.

ПРАВОВІ ОСНОВИ ФУНКЦІОНУВАННЯ ФІНАНСОВОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ

Артем Володимирович Голоскевич — 2024-05-30

У даній статті розкрито правові основи функціонування фінансової системи України.

Визначено, що правові основи функціонування фінансової системи України складаються з сукупності законодавчих та нормативних актів, які регулюють відносини у сфері створення, розподілу та використання фінансових ресурсів держави, її територіальних одиниць, юридичних та фізичних осіб. Ці норми охоплюють широкий спектр питань, включаючи податкову політику, бюджетне планування, державні витрати, державні і муніципальні запозичення, фінансування соціальних потреб, а також регулювання діяльності фінансових інститутів та ринків.

Фінансова система України має ряд особливостей, які відображають її структуру, принципи регулювання та інтеграційні процеси: структурні: фінансова система України поділяється на декілька основних сегментів, які включають державні фінанси (центральний та місцеві бюджети), корпоративні фінанси, фінанси домогосподарств та зовнішні фінанси. Таке розмежування дозволяє більш цілеспрямовано управляти різними напрямками фінансової політики; регулювання: функціонування фінансової системи регулюється низкою законів, серед яких ключовими є Бюджетний кодекс України та Податковий кодекс України. Ці документи визначають правила формування та використання бюджетних коштів, а також порядок оподаткування; фінансовий нагляд: в Україні існує декілька регуляторів, які відповідають за нагляд за фінансовими інститутами. Національний банк України регулює банківський сектор, а Фонд державного майна – процеси приватизації та управління державними активами; інтеграція з міжнародними фінансовими системами: Україна активно співпрацює з міжнародними фінансовими інститутами, такими як Міжнародний валютний фонд та Світовий банк, що впливає на процеси реформування внутрішньої фінансової системи та забезпечення макроекономічної стабільності; прозорість та відповідальність. Останніми роками в Україні посилюється увага до питань прозорості та відповідальності у фінансовій сфері, що включає впровадження електронних систем управління бюджетними коштами, реформування публічних закупівель та боротьбу з корупцією; фінансування соціальної сфери - велика частина державних витрат в Україні спрямовується на соціальну сферу, включаючи охорону здоров'я, освіту та соціальний захист, що має важливе значення для підтримки стандартів життя населення; вплив економічних та політичних криз. Фінансова система України чутлива до економічних і політичних змін в країні та світі, що вимагає гнучкості у вирішенні фінансових питань і адаптації до нових умов.

ОСОБЛИВОСТІ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО ЗАХИСТУ ПРАВ ДІТЕЙ, ЯКІ ПОСТРАЖДАЛИ ВІД ВІЙСЬКОВОЇ АГРЕСІЇ РОСІЙСЬКИХ ОКУПАНТІВ

Артем Валерійович Полозенко — 2024-05-30

Сучасна ситуація, що склалася в Україні через військову агресію Російської Федерації, викликає особливе занепокоєння щодо захисту прав дітей, які стали жертвами цього конфлікту. Збройний конфлікт, що триває, не тільки порушує основні права дітей, але й створює безпрецедентні виклики для системи публічного адміністрування в контексті забезпечення їхнього захисту. Зміна характеру загроз, викликаних війною, змушує переглянути існуючі механізми правового захисту, які повинні відповідати сучасним умовам. Діти, як найуразливіша частина суспільства, стають мішенями не лише фізичних, але й психологічних атак, що підвищує значущість дослідження цієї проблематики. Тому важливо звернути увагу на те, як війна впливає на дитячий розвиток та які адміністративно-правові заходи можна впровадити для мінімізації цих впливів.

Адміністративно-правовий захист дітей, постраждалих від військових дій, є ключовим аспектом національної безпеки та суспільного розвитку. Цей захист вимагає інтегрованого підходу, який би враховував специфіку воєнного стану, нормативно-правові акти та міжнародні зобов'язання України. Важливо, щоб ці механізми були достатньо гнучкими для швидкої адаптації до змінних умов, зокрема в умовах ескалації конфлікту. Недостатня ефективність існуючих інструментів захисту прав дітей може призвести до ще більших втрат, що робить питання реформування цієї сфери особливо актуальним. Зокрема, міжнародний досвід може стати цінним ресурсом для розробки нових стратегій захисту прав дітей в умовах війни.

Удосконалення системи адміністративно-правового захисту прав дітей, які постраждали від військової агресії, є нагальною необхідністю. Розробка нових підходів та впровадження ефективних механізмів захисту можуть сприяти зменшенню негативних наслідків для дітей, забезпечити їхню реабілітацію та відновлення прав. Додатково слід врахувати важливість забезпечення психологічної підтримки та соціальної реінтеграції дітей, які зазнали травматичного впливу війни. Пріоритетним завданням є також створення спеціальних програм, які б дозволяли дітям адаптуватися до нових реалій та забезпечували їм повноцінне життя. Інтеграція цих програм у загальнодержавну політику має стати стратегічним напрямом для України в умовах військового конфлікту.

Дослідження цієї теми є важливим кроком у напрямку вдосконалення системи публічного адміністрування, яка повинна оперативно реагувати на виклики, пов’язані з війною, та забезпечувати надійний захист прав найуразливіших категорій населення — дітей. Лише через комплексний аналіз та наукові дослідження можна створити ефективну та дієву систему захисту, яка відповідатиме сучасним викликам. Крім того, таке дослідження сприятиме підвищенню рівня свідомості суспільства щодо проблематики захисту прав дітей у воєнний час. Важливою частиною цього процесу є також моніторинг та оцінка існуючих підходів, що дозволить виявити недоліки та розробити нові, більш ефективні рішення. Оскільки війна триває, необхідно постійно адаптувати та вдосконалювати систему публічного адміністрування для того, щоб вона залишалася дієвою в умовах змінних обставин.

ЗАГАЛЬНА ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА МЕДІАЦІЇ, ЯК АЛЬТЕРНАТИВНОГО СПОСОБУ ВИРІШЕННЯ СПОРІВ В МЕЖАХ АДМІНІСТРАТИВНОГО, ЦИВІЛЬНОГО ТА ГОСПОДАРСЬКОГО ПРОЦЕСУ

Олена Василівна Гулак — 2024-05-30

У статті аналізується медіація як альтернативний спосіб вирішення спорів в межах адміністративного, цивільного та господарського процесів. Визначається, що законодавчого закріплення інститут медіації отримав в листопаді 2021 року, коли було прийнято спеціальний законодавчий акт – Закон України “Про медіацію”. Медіація здатна вирішити проблеми, що постають перед правовою системою України, зокрема, розвантажити судову систему та покращити стан правового захисту громадян. Застосування медіації сприяє демократизації суспільства та становленню верховенства права. Констатовано, що запровадження в Україні правового інституту медіації є одним із заходів децентралізації державної влади, який надає громадянам реальну можливість обирати інші (не судові) засоби для вирішення їх спорів при збереженні судової системи як основного механізму вирішення спорів в суспільстві. Сформовано висновки про те, що процедура медіації – це добровільна та позасудова структурована процедура, що характеризується конфіденційністю, під час якої сторони, використовуючи третю незалежну сторону (медіатора або медіаторів), намагаються запобігти виникненню або врегулювати конфлікт (спір) шляхом домовленостей або переговорів. При цьому, така процедура є рівною мірою важливою для застосування її в межах вирішення спорів в рамках господарського, цивільного та адміністративного процесу. Акцентовано те, що медіація, як допоміжний інститут правової системи, що покликаний утверджувати верховенство права та слугувати справедливості, повинен в більшій мірі використостовуватися в українському правовому полі. Пропонується розглянути механізм запровадження медіації як обов’язкової досудової процедури в деяких категоріях спорів (встановлення способу участі у вихованні дитини чи визначення місця проживання дитини тощо). У контексті означеного, значної уваги потребує досвід інституціоналізації медіації у публічних правовідносинах в європейських країнах (довсід Бельгії та Франції).

ПОНЯТТЯ ТА ОСОБЛИВОСТІ ДОЗВІЛЬНИХ ПРОЦЕДУР В СФЕРІ МІСТОБУДУВАННЯ

Євген Сергійович Малєєв — 2024-05-30

У даній статті визначено поняття та особливості дозвільних процедур в сфері містобудування.

Визначено, що дозвільна процедура в сфері містобудування – це сукупність адміністративних дій і рішень, спрямованих на надання правомірного дозволу для проведення будівельних, реконструктивних та інших містобудівних робіт на відповідній території. Ця процедура регулюється законодавством і передбачає дотримання встановлених норм, вимог і стандартів, що мають на меті забезпечити безпеку, екологічність та відповідність проєктів містобудівним планам.

Дозвільна процедура в сфері містобудування має обов’язкові та факультативні (додаткові) стадії. До основних стадій відносимо: 1. Порушення дозвільної справи; 2. Перевірка поданих матеріалів; 3. Прийняття рішення; 4. Оформлення та видача дозволу. До факультативних (додаткових) відносимо: 5. скарження відмови у видачі дозволу; 6. анулювання дозволу.

Особливості дозвільної процедури у сфері містобудування визначаються специфікою будівельної діяльності, вимогами до безпеки, екології та гармонійного розвитку територій: 1) процедура включає кілька стадій. Кожна стадія регулюється відповідними законами та підзаконними актами, що забезпечує детальну перевірку проєкту; 2) норми охоплюють екологічні, безпекові та соціальні аспекти будівництва, що має захищати інтереси громади та забезпечувати відповідність будівельних проєктів планам розвитку територій; 3) складність процедури залежить від характеру та масштабу будівельних робіт. Для простих проєктів дозвільний процес може бути відносно швидким, тоді як масштабні або суспільно важливі проєкти потребують більш глибокої експертизи та довшого погодження; 4) у процесі дозвільної діяльності беруть участь різні органи: органи місцевого самоврядування, державні контролюючі органи (наприклад, Державна інспекція архітектури та містобудування України), спеціалізовані експертні установи тощо; 5) однією з ключових умов для отримання дозволу є наявність затвердженої містобудівної документації, яка має відповідати генеральним планам розвитку населених пунктів; 6) важливою особливістю є відкритість процедури. Законодавство передбачає громадське обговорення або консультації щодо будівництва об'єктів, які можуть впливати на місцеві громади; 7) після видачі дозволу органи державного архітектурно-будівельного контролю здійснюють нагляд за виконанням будівельних робіт.

ПУБЛІЧНЕ УПРАВЛІННЯ ТА ІНВЕСТИЦІЙНА БЕЗПЕКА В УМОВАХ ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ: РОЛЬ ДЕРЖАВИ В РЕГУЛЮВАННІ ІНВЕСТИЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ

Галина Миколаївна Стріяшко — 2024-05-30

Роль держави в забезпеченні інвестиційної безпеки та регулюванні інвестиційних процесів є надзвичайно важливою, особливо в умовах євроінтеграції. Підвищення рівня правового захисту інвесторів, удосконалення законодавства та стимулювання державно-приватного партнерства є ключовими напрямами для розвитку інвестиційного потенціалу України. Водночас, інтеграція до європейських ринків вимагає від держави активної участі в адаптації національних норм до стандартів ЄС, що стане важливим кроком на шляху до сталого економічного зростання та зміцнення інвестиційної безпеки. Актуальним напрямком забезпечення вітчизняного розвитку є модернізація публічного управління. Саме тому державна політика щодо змін та удосконалення процесів формування та реалізації функцій органами влади потребує постійної уваги науковців та практиків. У практику щоденної діяльності органів влади варто впроваджувати найновіші технології збору, опрацювання, зберігання, використання інформації з різних джерел, які доступні для суб’єктів конкурентного ринкового середовища. Інформація та знання, в тому числі знання про можливості отримання інформації, є важливими факторами суспільного прогресу. Особливої актуальності ці процеси набувають у час активних бойових дій та воєнного стану.

Актуальність дослідження інвестиційної безпеки визначається її ключовою роллю в загальній системі економічної безпеки держави. Інвестиції не лише сприяють економічному розвитку, але й можуть мати суттєвий вплив на економічний суверенітет країни, що підкреслює важливість державного контролю та регулювання в цій сфері. Для стабільного та стійкого розвитку економіки важлива як кількість залучених інвестицій, так і їх якість. Держава відіграє вирішальну роль у формуванні сприятливого інвестиційного клімату, що передбачає забезпечення захисту прав інвесторів, стабільність правової системи, передбачуваність економічних умов та ефективну регулятивну політику.

Особлива актуальність цієї теми пов'язана з сучасними реаліями України, яка знаходиться в умовах війни та постійної економічної нестабільності. З огляду на кризові явища на світовому та регіональних рівнях, питання інвестиційної безпеки стає особливо гострим. Війна неминуче впливає на фінансову систему країни, що вимагає розробки нових підходів до забезпечення економічної стійкості та безпеки. Інвестиційна безпека, у свою чергу, є необхідною умовою для відтворення науково-технічного та інтелектуального потенціалу нації, розширення основного капіталу, підвищення конкурентоспроможності економіки та забезпечення сталого економічного зростання. Відповідний рівень інвестиційної безпеки дозволяє країні долати регіональні депресивні явища, зберігати та відновлювати природні ресурси, а також підтримувати екологічну стійкість.

ІНВЕСТИЦІЙНІ ПЕРСПЕКТИВИ В ЕНЕРГЕТИЧНОМУ СЕКТОРІ ЯК РУШІЙНА СИЛА ЕКОНОМІЧНОГО ЗРОСТАННЯ УКРАЇНИ В ОСОБЛИВИЙ ПЕРІОД

Наталія Артурівна Сергієнко — 2024-05-30

Відзначено, що з огляду на значні руйнування енергетичної інфраструктури України відновлення та модернізація цього сектору є критично важливими для забезпечення енергетичної незалежності та стійкості країни. Активне залучення приватного бізнесу до подання проєктів є ключовим для мобілізації інвестиційних ресурсів та швидкого відновлення енергетичних потужностей. Розвиток альтернативної енергетики, зокрема сонячної та гідроенергетики, є перспективними напрямками для інвестицій. Враховуючи придатність території України для встановлення сонячних електростанцій і наявність водних ресурсів, розвиток цих підсекторів може стати важливим кроком до зменшення залежності від імпорту енергії та підвищення стійкості до зовнішніх впливів. Відновлення та розширення потужностей гідроенергетики також важливе, особливо в контексті знищення та пошкодження ключових гідроелектростанцій, що підкреслює необхідність інвестицій у відбудову та створення нових гідроенергетичних об'єктів. Ядерна енергетика залишається важливим компонентом енергетичного балансу України, забезпечуючи стабільне енергопостачання та сприяючи досягненню цілей вуглецевої нейтральності.

Виокремлено наступні напрямки інвестиційних перспектив в енергетичному секторі: 1) залучення іноземних інвестицій у відновлювану енергетику; 2) модернізація та реконструкція існуючої енергетичної інфраструктури; 3) розвиток енергетичних мереж та інтеграція в європейську енергетичну систему; 4) енергозбереження та підвищення енергоефективності; 5) використання українських природних ресурсів для розвитку внутрішнього енергетичного ринку; 6) цифровізація та впровадження інноваційних технологій в енергетичний сектор; 7) фінансові інструменти та моделі інвестування в енергетичний сектор: Вивчення різних фінансових механізмів (зелені облігації, державні гарантії, програми фінансування міжнародних організацій) для стимулювання інвестицій в енергетику. Оцінка моделей державного-приватного партнерства та механізмів ризик-менеджменту.

ГЕНЕЗИС ТА ЕВОЛЮЦІЯ САНКЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

Денис Олександрович Новіков — 2024-05-30

У глобалізованому світі з високим ступенем взаємозалежності між державами застосування зброї є вкрай дорогим і неефективним способом просування своїх цілей та інтересів. Навіть сильні у військовому відношенні країни нечасто можуть собі дозволити кампанії силового примусу, що не може відбуватись без суттєвих витрат та високих ризиків. Війна у сучасному світі не відноситься до ефективних і надійних засобів проведення зовнішньої політики. За таких умов надійнішою є стратегія щодо використання певних правил, норм, інститутів, що дозволяють формувати безпечне середовище. Проте, інколи ці правила порушуються. Тоді єдиною відповіддю окремих держав, міжнародних організацій, світової спільноти у цілому на такі порушення є санкції. Цей специфічний, десь недосконалий, проте актуальний останнім часом інструмент все частіше застосовується та зважаючи на події 2022-2024 років ця тенденція скоріш за все збережеться.

Повномасштабне вторгнення російської федерації у 2022 році в Україну змусило світ відреагувати на порушення правил щодо кордонів незалежної суверенної держави, безпеки її народу, запровадженням санкційних обмежень стосовно росії та її союзників, що мали стати механізмами зниження економічного потенціалу російської економіки та технологічного обмеження її воєнно-промислового комплексу. При цьому накладення санкцій не виключало також застосування інших заходів щодо захисту національних інтересів, територіальної цілісності та суверенітету України, її економічної самостійності.

Мета статті – дослідити природу санкційної політики, особливості її еволюції в нашій державі, проаналізувати українське законодавство у цій сфері, внести пропозиції щодо його вдосконалення.

ПРЕЮДИЦІЯ: ПОНЯТТЯ ТА СПІВВІДНОШЕННЯ З СУМІЖНИМИ ПРАВОВИМИ ЯВИЩАМИ

Інна Павлівна Зеленко — 2024-08-05

У статті висвітлено, що преюдиція є нормативним приписом, встановленим процесуальними нормами, який звільняє державний орган, що розглядає юридичну справу від необхідності повторно доказувати обставини, встановлені раніше, які були закріплені у відповідному правовому акті; виступаючи при цьому правозастосовним фактом, рішенням обов’язковим для іншого суду. Розглянуто, що загальними рисами преюдиції є законність; об’єктивність; достовірність раніше доведених фактів; обов’язковість для правозастовування. Продемонстровано, що до спеціальних ознак преюдиції відносяться: обставини, що є преюдиційними можуть бути встановлені будь-якими ланками судової системи; можуть міститись як у основних так й у допоміжних правозастосовних актах; судовий акт повинен набрати законної сили; у справах повинні брати участь ті ж самі особи або особа, у відношенні якої встановлені зазначені обставини; преюдиціальне значення мають факти, які зазначені у результативній частині рішення; якщо рішення, що містить преюдицію скасовано, то це є підставою для перегляду рішень, які використовували зазначену преюдицію; у законі можуть бути встановлені винятки застосування преюдиції. Зазначається, що преюдиції відрізняються від фікцій та презумпцій тим, що: фікція та презумпції закріплені у відповідному нормативно-правовому акті, що має загальнообов’язковий характер, а преюдиція відображається у правозастосовному акті, дія якого розповсюджується на обмежене коло осіб; сфера застосування фікції та презумпції розповсюджується на різноманітні галузі права, а преюдиції, в основному – процесуальні; дія фікції полягає в тому, що за її допомогою забезпечується певна стійкість прийнятого акту застосування права в ситуації наявної невідомості, а преюдиція – не встановлювати юридичні факти, які суд встановив раніше; преюдиція передбачає обов`язковість для всіх судів, що розглядають справу, фактів раніше встановлених судовим рішенням, а юридична презумпція – припущення про те, що факт уже існує.

РИМСЬКЕ ПРАВО ЯК РЕСУРС ТА ПОТЕНЦІАЛ ДО РОЗВИТКУ ПРАВОВОЇ КУЛЬТУРИ СТУДЕНТА

Христина Богданівна Романів — 2024-08-05

Стаття присвячена розкриттю потенціалу римського права в правовій освіті. Грамотні, професійні фахівці у праві – це забезпечення правової культури держави, від якої залежить толерантність, рівність та справедливість у суспільстві. Такі люди прагнуть до якісних змін та вміють активно, свідомо діяти на користь держави. Отже, правові фахівці, які володіють широким світоглядом, моральними цінностями та якісними правовими знаннями є тим потенціалом та ресурсом, який здатний привести Україну до економічного, політичного, правового розвитку. В свою чергу, завдання держави є простимулювати цей розвиток та забезпечити їх гідне правове виховання. Правове виховання можливе завдяки багатьом факторам, одним із яких є освіта.

Дослідження римського права довело, що завдяки римському праву студент може простежити вікову трансформацію права та побачити водночас незмінність основних правових цінностей, які покликані захищати людину, її життя та свободу. Зазначено, що висока якість правової освіти є неможливою без глибоких правових знань прав, засвоєння правових ідей та догм. Для вирішення визначених завдань щодо правової освіти правників визначальну роль необхідно відводити римському праву, завдяки якому закладається підґрунтя формування правової культури студентів та суспільства зокрема.

Для того щоб Україна розвивалася як правова держава та як громадянське суспільство значущим є формування нового, вищого рівня правосвідомості та правової культури населення. У цьому контексті велике значення має якість правової освіти та правового виховання. Висока якість правової освіти є неможливою без глибоких правових знань, засвоєння правових ідей та догм. Для вирішення визначених завдань щодо правової освіти правників визначальну роль необхідно відводити римському праву, завдяки якому закладається підґрунтя формування правової культури студентів та суспільства зокрема. Римське приватне право покликане вирішати багато задач, а саме формування у студентів: правотворчої, законотворчої практики через засвоєння характерних наукових тенденцій та закономірностей еволюції права, яку можна простежити на прикладі римського права; правової культури європейського типу, яка надасть можливість громадянам для реалізації своїх приватних та публічних інтересів інтегруватись у європейський і світовий правовий простір; соціально значущим правовим досвідом римської цивілізації, який міг би бути зреалізований в уміннях, знаннях й творчій правовій діяльності; позитивного відношення до права як цінності та сприяння у професійній діяльності реалізовувати себе як особистість з правомірною поведінкою; правової грамотності через вміння вирішувати практичні задачі у правовій сфері, яка виникає на основі здобуття нових правових знань з римського права; правової поваги через розуміння своїх прав та обов’язків та вміння обґрунтовано, раціонально, грамотно оцінювати будь-яку конфліктну ситуацію; правової інтуїції, завдяки якій майбутній фахівець буде приймати законні та справедливі рішення; правового стилю через вивчення теоретико-методологічних аспектів римського права; правове удосконалення з відповідним формуванням деонтологічних установок, які в подальшому стануть каталізатором до сумлінної, добросовісної професійної діяльності; понятійного апарату студента через опанування правових понять, презумпцій та правових традицій і звичок, які виникли у римському праві; відчуття приналежності до європейської спільноти через формування у собі розуміння справедливості та законності; потреби до правового удосконалення через дослідження інститутів юридичної науки, які були сформовані ще в Стародавньому Римі; правового прогностицизму через дослідження рецепції римського права в праві європейських держав.

ІНСТИТУТ ЗАКОНОДАВЧОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ ПІД ЧАС ВІЙНИ

Кирило Олександрович Турчинов — 2024-08-05

Дана стаття досліджує функціонування законодавчого органу, Верховної Ради, в Україні в умовах воєнного часу. Вона розглядає конституційні положення, які дозволяють парламенту працювати навіть під час воєнного стану, підкреслюючи значення законодавчої діяльності для підтримки національної правової системи. Дослідження аналізує процедурні аспекти роботи Верховної Ради під час воєнного часу, наголошуючи на ролі парламентських сесій та прийнятті законів, постанов та інших актів. Крім того, вивчаються ключові показники, такі як кількість суттєвих питань на порядку денному та прийняття заяв і звернень до іноземних суб'єктів. У статті обговорюються виклики, з якими стикається парламент, включаючи загрозу фізичної шкоди для парламентаріїв, і оцінюється ефективність ухвалення законодавчих рішень під час воєнного стану. Загалом, стаття надає уявлення про те, як інститут законодавчої влади адаптується і функціонує в надзвичайних обставинах, сприяючи глибшому розумінню динаміки управління в умовах конфліктів.

ПРОТИДІЯ ГЕНДЕРНІЙ ДИСКРИМІНАЦІЇ: ЗДОБУТКИ ТА ПРОБЛЕМИ В УКРАЇНІ

Світлана Іванівна Поляруш — 2024-08-05

Стаття є спробою дати характеристику стану протидії дискримінаційним проявам щодо жіноцтва в Україні за останні роки. Наведено низку міжнародних та українських нормативно-правових актів, покликаних встановити основні принципи протидії та попередження гендерної дискримінації. Продемонстровано приклади дотримання гендерних квот у депутатському корпусі Верховної Ради України за Виборчим кодексом і у органах місцевого самоврядування. Зроблене порівняння із рівнем представництва жіноцтва у парламентах ЄС. Зосереджено увагу на гендерному балансі у виробничій сфері. Встановлено, що кількість жінок-керівників і жінок-підприємиць в Україні постійно збільшується і може за декілька років досягнути рівня, який встановлений ЄС у спеціальній Директиві. Така тенденція обумовлена також проблемами, що породила війна. Здійснено характеристику стану гендерного паритету у сфері трудових відносин та зроблено висновки щодо зламу стереотипів стосовно „чоловічих” і „жіночих” професій. Підкреслено, що на сучасному етапі розвитку суспільства гендерна дискримінація набуває прихованих форм, переважаючи у побутовій сфері і проявляючись переважно у психологічному насильстві. Особливо це стосується мережі Інтернет. У статті розкрито зміст нових форм сексизму (бодішеймінг, лукізм, фетшеймінг, слатшеймінг, газлайтинг, сталкінг, менспредінг, менсплейнінг) і наголошено на необхідності правопросвітницької роботи серед населення. Відмічено, що поряд із цим необхідно посилювати відповідальність за гендерну дискримінацію. Вказано на визначену в окремих законах цивільно-правову відповідальність, кримінальну відповідальність та за окремі різновиди дискримінації адміністративну відповідальність. Запропоновано доповнити Кодекс України про адміністративні правопорушення статтею про відповідальність за гендерну дискримінацію у вигляді високих штрафів і громадських робіт.

ЗАСТОСУВАННЯ МЕТОДІВ ДЛЯ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРОВАДЖЕННЯ У СПРАВІ ПРО БАНКРУТСТВО

Петро Юрійович Кравчук — 2024-08-05

У статті з’ясовано, що інформаційні портали та різні судово-юридичні ресурси відіграють важливу роль у забезпеченні сталості та єдності судової практики у справах про банкрутство в Україні. Встановлено, що регулярним публікаціям аналізів судової практики, правових позицій Верховного Суду та детальних розглядів процесуальних питань, юристи та суди отримують необхідну інформаційну підтримку для правильного застосування законодавства. Охарактеризовано Кодекс України з процедур банкрутства (КУПБ), який є ключовим документом, який регулює провадження у справах про банкрутство, встановлюючи правові, економічні та організаційні засади відновлення платоспроможності боржника або його ліквідації. Доведено, що поєднання законодавчої бази та аналітичної підтримки сприяє ефективному функціонуванню судової системи у справах про банкрутство. З’ясовано, що для забезпечення провадження у справі про банкрутство необхідні: заява про банкрутство; запровадження мораторію; залучення арбітражного керуючого; план санації; ліквідаційна процедура; контроль за виконанням зобов’язань; продаж майна боржника. Наведено характеристику основних методів, що застосовуються в процесі банкрутства, включають: процедури щодо боржника: наглядова процедура, санація (реструктуризація), ліквідаційна процедура; процедури щодо кредиторів: кредиторські комітети, подача вимог; судові процедури: порушення справи про банкрутство, прийняття рішень, розгляд спорів; фінансовий контроль та аудит: аудиторські перевірки, фінансовий моніторинг; правове регулювання та нормативна база: законодавство про банкрутство, судова практика; міжнародні аспекти: міжнародне право та договори, співпраця з іноземними кредиторами. Доведено, що всі методи забезпечують комплексний підхід до розгляду справ про банкрутство, враховуючи інтереси як боржників, так і кредиторів, а також сприяють відновленню економічної стабільності

ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ТАЄМНИЦІ УСИНОВЛЕННЯ: МІЖНАРОДНІ СТАНДАРТИ ТА ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ

Світлана Дмитрівна Чернік — 2024-08-05

Стаття присвячена вивченню міжнародного та національного законодавства, яке регулює право на таємницю усиновлення, задля окреслення можливих напрямків його вдосконалення. Проаналізовано основні праці вчених, об’єктом дослідження яких стали право на інформацію про усиновлення та право на таємницю усиновлення, закріплених у міжнародних та національних нормативно-правових актах. Особлива увага приділена дослідженню змісту міжнародного законодавства (Конвенції ООН про права дитини 1989 р., Конвенції про захист дітей та співробітництво в галузі міждержавного усиновлення 1993 р., Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей 1996 р., Європейської конвенції про усиновлення дітей (переглянутої) 2008 р.) та законодавства України (Конституції України, Цивільного кодексу України, Сімейного кодексу України, Закону України «Про охорону дитинства») щодо забезпечення права на таємницю усиновлення. Підкреслено важливу роль у регулюванні відносин усиновлення в Україні міжнародних документів, ратифікованих Верховною Радою України. Однак залишається ще не ратифікованою Конвенція про захист дітей та співробітництво у сфері міждержавного усиновлення 1993 року. Визначено, що міжнародне законодавство гарантує усиновленим дітям право на доступ до інформації про своє походження, але водночас встановлює певні обмеження щодо поширення даних особистого характеру. Національне законодавство передбачає низку заходів, спрямованих на забезпечення таємниці усиновлення. Таємниця усиновлення є елементом права на таємницю особистого життя фізичної особи та охороняється законом, розголошення таємниці усиновлення не допускається, оскільки втручання в особисте житті у такий спосіб може призвести до руйнівних наслідків.

МІЖНАРОДНИЙ ТА УКРАЇНСЬКИЙ ДОСВІД У СФЕРІ ЗАСТОСУВАННЯ ДОКТРИНИ ВИЧЕРПАННЯ ПРАВ НА ОБ’ЄКТИ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

Олег Михайлович Вийванко — 2024-08-05

Вичерпання прав є одним із засобів обмеження виключних прав на об’єкти інтелектуальної власності. Необхідність введення цієї концепції була зумовлена потребами та вимогами товарообороту, коли потрібно було дійти до балансу інтересів патентоволодільців та торгових організацій.

Слід відмітити, що права на об’єкти інтелектуальної власності дозволяють організації чи приватній особі, яка ними володіє, мати виключні права (наприклад, контролювати поширення захищеного патентом продукту). Водночас, вичерпання прав на об’єкти інтелектуальної власності означає втрату зазначеного вище права контролювати поширення і перепродаж продукту, після того, як останній був реалізований на ринку на визначеній території чи з дозволу правовласника.

Правова доктрина міжнародного вичерпання є більш суперечливою та, взагалі, не визнається у деяких країнах. Зокрема, власник права на об’єкт інтелектуальної власності не може запобігти імпорту останнього в країну, що визнає міжнародне вичерпання, якщо цей продукт продається із його дозволу в іноземній країні. Угода про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (далі -ТРІПС) взагалі не розглядає доктрину вичерпання прав на об’єкти інтелектуальної власності.

Сьогодні українське законодавство містить прогалини, які дають змогу зловживати правами у сфері застосування продуктів інтелектуальної діяльності. Тому необхідно внести ряд змін до чинного законодавства, зокрема, які пов’язані із практичним застосуванням доктрини вичерпання прав.

Мета статті - проаналізувати український та міжнародний досвід щодо застосування концепції вичерпання прав інтелектуальної власності, з’ясувати прогалини та недоліки національного законодавства у цій сфері, визначити основні напрямки його вдосконалення.

ПРАВОВА ПРИРОДА ДОГОВОРУ ПРО НАДАННЯ ТУРИСТИЧНИХ ПОСЛУГ: ІСТОТНІ УМОВИ, ПОРЯДОК УКЛАДЕННЯ І ВИКОНАННЯ

Сергій Миколайович Гладкий — 2024-08-05

Туризм відіграє важливу роль в економічному розвитку країни. Адже його зростання має позитивний вплив як на рівень зайнятості людей, так і збільшує надходження до бюджету держави та місцевих бюджетів. Зробити Україну привабливою для туристів можна тільки за умови ефективної організації туристичної діяльності, а також збалансованої правової бази, яка забезпечить ефективний захист основних прав споживачів туристичних послуг при врегулюванні спорів із суб’єктами господарської діяльності, які їх надають.

Здійснення туристичної діяльності регулюється чинним законодавством України та відбувається на договірних засадах. Основним регулятором відносин, що виникають між туристом та суб’єктом туристичної діяльності виступає цивільно-правовий договір. Ці договірні зобов’язання законодавець визначив як договори на туристичне обслуговування. Тому важливим є проаналізувати особливості та правову природу договору про надання туристичних послуг, який, насамперед, покликаний сприяти захисту інтересів виконавця і замовника туристичних послуг.

Суттєвими перепонами у створенні дієвих правових механізмів захисту прав учасників правовідносин у сфері туризму є відсутність ефективного та надійного правового врегулювання туристичної діяльності, а також недосконале визначення понятійного апарату та основних характеристик договору про надання туристичних послуг на законодавчому рівні, що зумовлює необхідність детального аналізу зазначеної проблематики.

Мета статті – визначити поняття та правову природу договору про надання туристичних послуг, його істотні умови, порядок укладення і виконання.

ІМПЛЕМЕНТАЦІЯ МІЖНАРОДНОГО ДОСВІДУ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ: БЕЗПЕКОЗНАВЧИЙ БАЗИС ТА ВІТЧИЗНЯНА ПРАКТИКА РЕАЛІЗАЦІЇ

Оксана Іванівна Вівчар — 2024-08-05

У даній статті досліджено концепцію та організаційно-правові безпекові контексти соціального забезпечення. Обгрунтовано, що основними показникиами за рівнем соціальної безпеки є: рівень зайнятості населення, рівень безробіття (нормальний), мінімальна погодинна заробітна плата, мінімальний неоподатковуваний поріг частки заробітної плати, індекс людського розвитку та інші. У результаті наукового дослідження представлено міжнародні моделі соціального захисту, зокрема: континентальна (Бісмарка), англосаксонська (модель Беверіджа), Скандинавська та Південноєвропейська. Продемонстровано загальну характеристику особливостей безпекового рівня соціального захисту окремих країн світу. Продемонстровано порівняльно-аналітичну характеристику витрат на соціальний захист окремих країн ЄС. На основі чого відзначено практичний досвід організаційно-правового механізму у контексті забезпечення належного безпекового рівня соціального захисту. Встановлено, що видатки на соціальний захист в країнах ЄС поділяються на такі категорії: «sickness & disability», «old аge», «survivors», «family & children», «unemployment», «housing & social exclusion». Доведено, що враховуючи суттєві відмінності в методах класифікації та змісті моделей соціальної політики, країни ЄС розвивають свою економіку в напрямку, який забезпечує високі рівні та стандарти соціальної політики, забезпечення високого рівня соціального захисту, якості освіти та охорони здоров’я, подолання бідності та нерівності. Відзначено, що в сучасних умовах існує постійна потреба в пошуку найефективнішої системи соціального забезпечення. Слід зазначити, що ідеальної моделі не існує, оскільки соціальна безпека кожної країни представляє власний структурно-логічний механізм соціального рівня з дуже різними статусами та інтересами. Міжнародний досвід впровадження соціального забезпечення, вказує на той факт, що необхідно впроваджувати практичний інструментарій зі створення більш справедливої, демократичної і рівноправної Європи, підвищувати стандарти праці та життя, створювати нові робочі місця, будувати економіку з сильною соціальною і прогресивною податково-бюджетною політикою.

ВИДИ ОЦІНКИ ЕФЕКТИВНОСТІ НОРМ ТРУДОВОГО ПРАВА

Тетяна Вікторівна Шлапко — 2024-08-05

Стаття ретельно досліджує різноманітні методи оцінки ефективності норм трудового права, використовуючи як теоретичні підходи, так і практичні приклади. Акцентовано увагу на визначенні основних підходів до оцінки ефективності норм трудового права, які поділяються на перспективну та ретроспективну оцінку, розкриваючи переваги та недоліки кожного підходу.

Зосереджено увагу на класифікації методів на два основні типи: соціальна та юридична ефективність. Ця диференціація дозволяє зрозуміти вплив трудових правових норм на суспільство та юридичну систему. Аргументовано, що зв'язок між соціальною та юридичною ефективністю норм трудового права є ключовим для покращення законодавства, забезпечуючи більш ефективне та справедливе суспільство.

Особлива увага в статті приділяється статистичним методам оцінки норм трудового права, які дозволяють здійснювати аналіз великих обсягів даних, порівнювати різні регіони та періоди часу, а також виявляти взаємозв'язки між різними факторами на ринку праці. Виконано порівняльний аналіз, який надає об'єктивну базу для прийняття рішень у сфері трудового законодавства.

У заключній частині статті зроблено висновок про підтримку застосування статистичних методів як ефективного інструменту для оцінки ефективності норм трудового права. Це дозволяє отримати об'єктивні дані, які допомагають удосконалити законодавство та стратегії управління в цій сфері.

ОСОБЛИВОСТІ СОЦІАЛЬНОГО СТАТУСУ ТА ПРОЦЕСИ РЕІНТЕГРАЦІЇ ВНУТРІШНЬО ПЕРЕМІЩЕНИХ ОСІБ В УКРАЇНІ В КОНТЕКСТІ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ

Володимир Ігорович Паращук — 2024-08-05

У зв'язку з тривалим конфліктом на сході України, розпочатим в 2014 році, більшість з постраждалих громадян втратила свої домівки та була змушена шукати притулок у внутрішньому переселенні. Це призвело до значного числа внутрішньо переміщених осіб (ВПО), які відтоді знаходяться в складній ситуації щодо соціального статусу та реінтеграції.

Дана стаття присвячена аналізу особливостей соціального статусу ВПО в Україні та процесів їхньої реінтеграції в умовах, породжених війною з Росією. Вона досліджує вплив конфлікту на соціальні та економічні аспекти життя ВПО, а також їхні правові, медичні та психологічні потреби. Особлива увага приділяється адаптації ВПО до нових умов і відновленню їхнього соціального статусу у сучасному українському суспільстві.

Дослідження враховує динаміку внутрішньо переміщених осіб протягом останніх років, аналізує програми та ініціативи, спрямовані на підтримку ВПО та сприяння їхній інтеграції в нових місцях проживання. Зокрема, висвітлюються виклики та успіхи у забезпеченні житлових умов, освіти, зайнятості та доступу до медичних послуг для ВПО.

На підставі отриманих результатів пропонуються рекомендації для поліпшення програм реінтеграції ВПО, зокрема щодо забезпечення правової підтримки, психологічної підтримки та соціальної адаптації. Робота враховує важливість урядових стратегій та громадських ініціатив у забезпеченні стабільності та підтримки ВПО в період після конфлікту. Застосовувався також порівняльний аналіз для виявлення відмінностей у соціальному статусі ВПО у різних регіонах України. иявлено, що ВПО часто стикаються з проблемами інтеграції в нові громади, зокрема через відсутність постійного житла, труднощі з працевлаштуванням, обмежений доступ до соціальних послуг та освіти. Це створює ризик соціальної ізоляції та бідності. становлено, що багато ВПО страждають від психологічних травм, пов'язаних з пережитим насильством та втратами. Це ускладнює їхню адаптацію та потребує надання психологічної підтримки та реабілітаційних програм. Оцінка державної політики щодо підтримки ВПО виявила, що попри значні зусилля уряду, існує багато проблем у реалізації програм допомоги через бюрократичні перепони, недостатнє фінансування та відсутність координації між різними рівнями влади.