МІСЦЕ ДОГОВОРУ ДОВІЧНОГО УТРИМАННЯ (ДОГЛЯДУ) У ЗОБОВ’ЯЗАЛЬНОМУ ПРАВІ

Анотація

Метою цієї статті є визначення місця договору довічного утримання (догляду) у зобов’язальному праві.
Встановлено, що у сучасному цивільному законодавстві та доктрині зберігся характерний для римського приватного права підхід до розуміння правової сутності зобов’язання, як правовідношення між кредитором і боржником. Внаслідок вивчення доктринальних позицій щодо місця договору довічного утримання (догляду) у зобов’язальному праві, зроблено висновок про існування трьох позицій вчених: 1) договір довічного утримання не має права на існування; 2) договір довічного утримання є різновидом інших цивільно-правових договорів; 3) договір довічного утримання є самостійним цивільно-правовим договором.
Встановлено, що перша позиція вчених спричинена пануючою за радянських часів вимогою до правил поведінки радянських людей, що виражали суть комуністичної моралі», тому договір довічного утримання повністю суперечив правилам соціалістичного співжиття.
Друга позиція вчених зумовлена тим, що цей договір вперше одержав правове регулювання в ЦК УРСР 1963 р. у межах договору купівлі-продажу. Встановлено, що договір довічного утримання одержав правове регулювання як різновид договору ренти у багатьох державах світу (цивільні кодекси Франції, Німеччини, Молдови та ін.).
Позиція вчених щодо самостійного характеру договору довічного утримання пояснюється на підставі характерних йому особливостей, що зумовлено правовою природою цього договору: 1) метою укладення договору є відчуження права власності на майно та надання матеріального утримання (догляду); 2) відплатний характер; 3) реальний характер; 4) двосторонній; 5) строковий; 6) фідуціарний (довірчий) характер.
На сьогодні дискусію про місце договору довічного утримання (догляду) у зобов’язальному праві остаточно було вирішено у ЦК України від 16 січня 2003 року шляхом виокремлення у підрозділі 1 «Договірні зобов’язання» окремої глави 57 «Довічне утримання (догляду».