ДЕЯКІ ПРАКТИЧНІ ПИТАННЯ СПІВВІДНОШЕННЯ ЗАГАЛЬНОГО ТА СПЕЦІАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА В ЧАСТИНІ ВСТАНОВЛЕННЯ ЗМІНИ РОЗМІРУ ЗАРОБІТНОЇ ПЛАТИ КЕРІВНИКАМ ДЕРЖАВНИХ БАНКІВ

Анотація

У статті розглянуто судову практику щодо обмеження заробітної плати керівників державних банків відповідно до Закону України № 553-ІХ, а також співвідношення норм цього закону з положеннями трудового законодавства. Зокрема, аналізується справа за позовом керівника АТ КБ «Приват Банк» щодо стягнення заборгованості по заробітній платі за період із квітня по серпень 2020 року. Верховний Суд у своєму рішенні від 23 серпня 2023 року став на бік держави, визнавши імперативність положень закону про державний бюджет і обґрунтувавши обмеження винагороди членів правління державних банків як законне та обов’язкове. Водночас автор порушує питання правомірності пріоритетного застосування норм бюджетного законодавства над нормами трудового права, у тому числі нормами Кодексу законів про працю України та Закону України «Про оплату праці».

Окрему увагу приділено принципам правової визначеності, передбачуваності та правовладдя (верховенства права), які повинні дотримуватись під час вирішення спорів, що виникають між суб’єктами трудових правовідносин. Автор звертається до Рішення Конституційного Суду України від 18 червня 2020 року № 5-р(II)/2020, де акцентовано увагу на необхідності дотримання суддями класичних правових принципів при колізії норм однакового ієрархічного рівня: lex posterior derogat priori, lex specialis derogat generali, lex posterior generalis non derogat priori speciali. Недотримання цих засад на практиці може свідчити про формальне і небезпечне ігнорування базових принципів верховенства права.

Також у статті наведено аналіз ще однієї судової справи за позовом керівника АТ «Державний ощадний банк України», у якій Верховний Суд акцентував на договірній природі трудового контракту та застосуванні положень цивільного законодавства, зокрема статті 629 ЦК України, що гарантує обов’язковість виконання умов договору сторонами. Автор доводить, що контракт як особлива форма трудового договору є проявом поєднання державного і договірного регулювання трудових відносин. Така форма дозволяє сторонам погоджувати умови праці, у тому числі розмір винагороди, відповідно до принципу свободи договору, що є фундаментальним положенням цивільного та трудового права.

У контексті реалізації конституційного принципу свободи праці стаття розкриває динамічну природу трудових договірних зобов’язань, підкреслюючи, що свобода договору поширюється як на укладення, так і на зміну чи припинення договору. Автор посилається на сучасні правові доктрини, які трактують свободу договору не лише як право сторін укладати договір, а й як право змінювати умови співпраці у межах правового поля, з урахуванням принципів належного та реального виконання зобов’язань.

Таким чином, у статті обґрунтовується, що трудове законодавство України, зокрема КЗпП, забезпечує єдність правового регулювання праці та передбачає договірне регулювання умов трудової діяльності, однак судова практика інколи демонструє пріоритет імперативних норм бюджетного законодавства над приватноправовими засадами, що породжує правові суперечності. Автор наголошує на необхідності забезпечення балансу між державними інтересами та правами працівників, особливо у сфері контрактного регулювання трудових відносин у державному секторі. Стаття містить доктринальний і практичний аналіз ситуації, що склалася, та формулює рекомендації щодо послідовного і системного підходу до застосування правових норм у подібних трудових спорах.