АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ДІЯЛЬНОСТІ ВІЙСЬКОВИХ КАПЕЛАНІВ У ЗАБЕЗПЕЧЕННІ ДУХОВНОЇ ПІДТРИМКИ ОСІБ З ІНВАЛІДНІСТЮ

Анотація

У статті досліджується правова природа та функціональне призначення інституту військового капеланства в системі публічного адміністрування України. Зазначається, що національна модель капеланства сформувалася у відповідь на безпрецедентні виклики, спричинені повномасштабною збройною агресією, і трансформувалася з неформального душпастирства у нормативно закріплений інститут. Автор обґрунтовує, що військове капеланство сьогодні виконує не лише релігійну, а й безпосередньо гуманітарну функцію, що має важливе значення в умовах мобілізаційної економіки та тривалої гібридної війни.

Розкрито ключові положення чинного законодавства, зокрема акцентовано увагу на положеннях Закону України «Про Службу військового капеланства» в редакції від 01.01.2023 № 2845-IX, у якому закріплено статус військового капелана, порядок отримання мандата, вимоги до кандидатів та організаційну структуру Служби. Здійснено аналіз дуалістичного характеру правового статусу капелана як особи, яка одночасно виконує функції публічної служби та представляє інтереси релігійної організації. Визначено, що модель подвійного підпорядкування, а саме: адміністративного і духовного, що потребує чіткішого нормативного врегулювання.

Особливу увагу приділено проблематиці забезпечення духовної підтримки осіб з інвалідністю, зумовленою збройними діями. Вказано на зростання кількості ветеранів війни, які зазнали інвалідизації, а також цивільних осіб, що потребують довготривалої реабілітації, включно з духовною. Показано, що в реальних умовах капелани виконують функції, які виходять за межі передбачених законодавством, зокрема беруть участь у підтримці осіб з посттравматичними розладами, втратами кінцівок, внутрішніми кризами і відчуттям екзистенційної пустоти.

Автор доводить, що за відсутності державної політики у сфері духовної реабілітації осіб з інвалідністю значна частина функцій делегується або релігійним організаціям, або виконується в рамках ініціативного, напівформального служіння. Аргументується доцільність нормативного розширення меж діяльності Служби військового капеланства, а також інтеграції капеланів до структури медичних, реабілітаційних і соціальних установ. Визначено потребу в розробленні державних стандартів духовної опіки для осіб з інвалідністю.

Порушено проблему фахової підготовки капеланів до роботи з уразливими категоріями осіб. Обґрунтовано, що традиційна релігійна освіта не є достатньою для здійснення служіння в умовах військово-медичних реалій. Запропоновано впровадження сертифікаційних навчальних програм із залученням знань з клінічної психології, кризового консультування, етики медичної допомоги, соціальної роботи та норм гуманітарного права. Наголошено, що лише міждисциплінарна підготовка забезпечить ефективну й безпечну взаємодію капелана з особами, які мають досвід важкої травматизації.

Зроблено висновок, що інституційна інтеграція капеланської служби у сферу реабілітації осіб з інвалідністю є не лише правовою, а й соціально-моральною необхідністю, яка відповідає конституційним цінностям України. Капеланство має розглядатися як інструмент гуманітарної відповіді держави на воєнну катастрофу, що поєднує адміністративну спроможність, моральну легітимність та духовну чутливість. Запропоновані у статті підходи можуть слугувати основою для оновлення нормативної бази, розвитку міжвідомчої співпраці та побудови ефективної державної політики поствоєнної реінтеграції.